Розділ 20

Бельхар

— Ти знову тут? — прозвучав неподалік жіночий голос. — Вітаю з черговим поверненням. Можна уточнити? Скільки ще разів ти знепритомнієш?

— Якби я знав, повір, уже б щось з цим зробив, — невдоволено пробурмотів я, не розплющуючи очей.

Було важко сказати, у якому стані моє тіло, та почувався я жахливо. Час від часу я непритомнів і, думаю, причиною тому була відкрита рана живота. Усе інше просто не йшло в порівняння з болем, яке спричинило ножове поранення. У підземному приміщенні, де перебував я і принцеса з Альдеріону, панувала суцільна темрява. Не було жодного віконця, тож дізнатися, скільки часу минуло й котра взагалі година, було неможливо. Від кам’яних стін і такої ж підлоги віяло сирістю й холодом, що не додавало комфорту. А артефакт, встановлений десь у приміщенні, повністю нейтралізував будь-який вид магії. Навіть не знаю, скільки часу минуло відтоді, як мене сюди притягнули. Пощастило, що кровотеча зупинилася, тому зараз я лише подумки вимірював рівень болю. Оскільки на допомогу тут чекати не доводилось, тримався своїми силами… як міг. Судячи з відчуттів, постраждали й ребра. Не знаю, як довго я ще зможу протягнути…

— З чим ти там возишся? — роздратовано запитав я, слухаючи шурхіт в іншому куті. Навіть провівши в темряві стільки часу, було важко розгледіти що-небудь.

— Між іншим, у нас тут поповнення, — відказала дівчина. Хоча б один з нас двох був у нормі. Лісета відбулася кількома синцями й порізами. Та й розтягнуті зв’язки на нозі були дрібницею в порівнянні з моїм станом. — Було б непогано отримати від тебе консультацію. Та тобі самому не завадить допомога... Дівчина й так була непритомна, коли її сюди кинули. До речі, у прямому сенсі цього слова. То бідолаха ще й головою добряче вдарилась. Схоже, прокидатися їй буде дуже боляче… — дівчина замовкла, а моє серце пропустило удар. Темні! — З того, що можна дізнатися навпомацки… рана на стегні. Схоже, поріз і досить глибокий. Нещодавно розбита голова і… я невпевнена, чи з її лівою рукою все гаразд. Виглядає… не натурально.

— Помовч, будь ласка, — перебив дівчину я. Подумки вилаявся. Схоже, я вивчив її занадто добре… — Слухай. Зможеш перетягнути її сюди? Щоб я міг положити її голову собі на ноги.

— Ти ж не знаєш, хто це. Звідки такі дивні прохання? — здивувалася дівчина.

Можливо, я її не бачу, зате прекрасно відчуваю…

— Зможеш чи ні? — повторив я.

— Якщо розкажеш, звідки її знаєш, — промовила дівчина, та потягнула Агнес у моєму напрямку.

За хвилину голова дівчини лежала на моїх ногах. Пульс у нормі…

— Думаєш, голову вже тут пошкодила? — подав голос я.

— Судячи по характерному звуку, так. Але, хто знає, вона могла пошкодити її й раніше…

Добряче вдарилась… відчув кров на своїх пальцях, зітхнув. Буде добре, якщо вона відбудеться простим запамороченням. З рукою справа була значно гірша. Я не міг зараз нічого зробити. Тож Агнес не залишалося нічого, крім зціпити зуби й терпіти біль. На нозі кровотеча зупинилась, та рухатись їй однаково буде важко і, бажано, якомога менше…

Знову зітхнув, приборкуючи емоції. На що я сподівався? На те, що Агнес відсидиться у своїй кімнаті, доки всі інші займатимуться порятунком Сульмедіру? Темні! Шибайголова, а не дівчина…

— Жити буде? — обережно запитала Лісета.

— Буде…

— Бельхаре… — продовжила дівчина. Така вже допитлива і з настільки великим бажанням поговорити, що аж дратує іноді.

— Агнес Драго, — випередив чергове питання. — Кларійська принцеса… одна з…

— Здається, ви близькі.

— Не були б ми близькі, вона б сюди не потрапила, — роздратовано пробурмотів я. — Було б набагато краще.

— Навіть попри твою кепську манеру спілкування, можна помітити твоє хвилювання.

— Це ж нормально, коли ти хвилюєшся за свою половинку, — я кинув погляд туди, звідки долинав голос дівчини.

— Мені здається, ти в гіршому становищі, ніж вона…

— Від цього мені не легше.

***

Агнес

Темні, як же боляче! Біль, що пронизував мало не все тіло, говорив про те, що мене ще не вбили. Та від цього отямитися було не легше. Що ж, усе йде так, як я і сподівалась… Холод пробирав до кісток, а я не могла скласти думки докупи. Мене схопила та демониця і тепер я, схоже, знаходилася в якомусь підземеллі. Лежала на твердій землі й намагалася отямитися повністю. З таким болем дійсно важко залишатися з ясними думками, та я йшла сюди за…

Розплющила очі і відчула, що голова розболілась ще більше. Попри те, головою я лежала на чомусь м’якому, оскільки в тій ділянці холоду не відчувала. За кілька секунд зрозуміла, що знаходжуся у суцільній темряві. В ніс вдарив знайомий запах, змішаний з кров’ю, і я вже хотіла підірватись, та мене зупинили.

— Спробуєш піднятись, я зроблю так, що ти проспиш ще купу часу, — пролунав невдоволений голос Бельхара над головою і я підняла очі, намагаючись розгледіти його обличчя.

— Живий… — тихо промовила я, а по щоках покотилися сльози.

— Звичайно живий. Ти останні мізки собі відбила, Драго?! Припхатися сюди самотужки…