Розділ 19

Бельхар

*Кілька днів тому*

Я повільно рухався порожніми коридорами замку в Каррії. Саме час дізнатися дещо цікаве, доки Алларік з Ларесом зайняті. Моє терпіння повільно, та впевнено зникало. Останньою краплею стала суперечка з Агнес. Минув майже тиждень, а жоден з нас не переступив через свою гордість. Я знав, що вона в безпеці вдома — це мене й заспокоювало. Та от про що думала вона?

— Я більше не маю наміру це терпіти, дядьку! — різко відчинивши двері, промовив я. Кабінет, де здебільшого проводив час король Зенару пустував.

Дивно… зазвичай він на місці. Обвів поглядом понурий інтер’єр приміщення, прислухався. Ні, усе ж він тут.

— Або ти вийдеш сам, або я зараз тебе знайду, — попередив я. У мене немає бажання гратися в кішки-мишки. Йому вже давно час зрозуміти, що я виріс.

— Навіщо стільки ґвалту? — почувся підкреслено байдужий голос і з непомітних дверей, прикритих книжковими полицями вийшов дядько.

Він дійсно був схожий на мого батька, та сплутати їх було неможливо.Схожа статура, спільні риси обличчя — ось, що їх поєднувало. Та погляд завжди холодних сіро-блакитних очей відрізняв його від тата.

— Ти дійсно думав, що я це все терпітиму? Ти що з народом робиш?!

— А ти вже встиг закінчити навчання в академії? Ні. Тож зустрінемось через п’ять років, — холодно відказав ельф, спопеляючи мене поглядом.

— Почекати ще п’ять років, щоб ти остаточно знищив усе, що робили мої батьки? — запитав я, намагаючись стримувати емоції. Зараз не той час і я зовсім не в тому становищі, щоб їм піддаватися… — Я переконаний, що навіть по закінченню академії з’явиться ще одна причина, чому на троні маєш залишитися ти.

— За що я тебе ніколи не любив, то це за твій гострий розум, — чоловік зміряв мене невдоволеним поглядом. — Таким був твій ідеальний татко, таким виріс і ти.

— За що ти так його ненавидів? — я відчував, як у голосі бринів метал. — За що ти так ненавидиш мене?

— Руіліару дісталася країна, яка мала бути моєю. Йому дісталася жінка, яка теж мала бути моєю! — чоловік грюкнув кулаками по столу та повільно піднявся. Дядько ніколи не відрізнявся терпінням. — Йому дісталася слава, якої він не заслужив! Завжди чуттєвий, добросердечний та відкритий. Як же його любили простолюдини, авжеж? — я спохмурнів. — Його схильність до утопічності завжди мене дратувала. Він був не в змозі зрозуміти, що йому ніколи не досягти такого жаданого рівноправ’я! Люди цього б просто не дозволили.

— Аристократія цього не дозволила… — виправив його я. Ну от, я почув, що хотів. На троні сидить вбивця й ніхто про це не здогадується.

— Якою ж трагедією стало, коли невдоволена, люта аристократія зруйнувала такі високі мрії. Нагадала, що ми живемо в реальному світі, — чоловік вдавано зітхнув.

— Гра вартувала свічок? — я вичікувально дивився на дядька. Ну ж бо, дядьку, чого ти досягнув?!

— Було б ідеально, якби ти теж помер. Мені варто було тебе теж вбити. Та час минув, а ти для мене тепер, наче надокучлива муха, — зверхній погляд у мою сторону з'явився слідом.

— Ти завжди мене недооцінював, дядьку.

— Говорить мені той, що зв’язався з напівкровкою. Знехтував доброю волею короля, можливістю зв’язати життя з чистокровною ельфійкою, — на його обличчі з’явилася хижа посмішка. — Що за погляд, племінничку? Думав, я не дізнаюся, що твориться в мене під носом?

— Не смій, чуєш?! — емоції таки почали брати верх наді мною. — Ти не підійдеш до неї ані на крок.

— О, на жаль, вона гарно охороняється в Кане. До неї не так просто наблизитись. Та цим займеться пізніше Її величність, — Темні! Вони добралися до верхівки в Кане! — На твоєму місці, я б більше переймався за себе. Ти мені заважаєш і потрібен декому іншому.

Короткий, майже непомітний погляд за мою спину. Мені вистачило секунди, щоб зрозуміти, що саме пішло не так, і правильно зреагувати. Мені влаштували пастку. Чудово! І я, як останній бовдур, у неї потрапив. Фіррон — один з радників короля, зараз намагався прикінчити мене, встромивши ножа мені в спину. Мені вдалося ухилитись від атаки, та передпліччя таки зачепило.

— Захотів подивитися, як твого племінника вб’ють у тебе на очах? Своїми руками не те відчуття? — злісно промовив я, ухилившись від ще одного удару.

— Що ти, Бельхаре… мене тут уже давно немає, — рівно відказав Аераель і за кілька секунд зник за дверима.

— Сволота! — крикнув я, кидаючи в противника перше закляття.

— Я б не радив марно тратити сили, принце, — попри велику швидкість рухів, радник говорив спокійно. Навіть дихання не збилося.

— Ти був тим, хто залишив Агнес помирати на мертвій землі.

— А ти здогадливий. Втім, вона жива. Їй на варто було знати те, що вона почула. Власне, як і тобі, — один пропущений удар і по моїй шиї потекла перша кров. Дідько, він занадто швидкий!

— Верховний демон, — нерадісно зробив висновок я й завдав удару у відповідь.

— Шкода, що ти не зможеш поділитися цим зі своїми друзями, — тихе клацання й бій став нерівним.

За мить я вже стояв в оточенні кількох, безсумнівно, демонів. Удар. Ще. І ще один. Розсічена брова, розбита вилиця, здається, тріщина в руці … в одному з ребер. Незліченні порізи та синці. І завершальний удар ножем у живіт. І як я міг його пропустити?