Розділ 15

Агнес

— Тобі сказали сидіти в кімнаті. Я вже мовчу про те, що було б краще взагалі не вставати з ліжка зайвий раз, — промовив Бельхар, не відриваючись від роботи.

— Я і без того згаяла багато часу. Майже весь перший день проспала, а другий — пробайдикувала. Я могла б зробити, як мінімум, два артефакти за цей час, — бубоніла я.

Мені ж навіть кроку з кімнати не давали зробити! А в якості спостерігача був Бельхар. І так він добре виконував свою роботу, що аж дратувало.

— Радій, що добре себе почуваєш, — спокійно відповів хлопець. І вистачає ж йому терпіння стільки часу витримувати моє буркотіння. Я ж тільки цим цілий день і займаюся.

— Що ти там робиш? — я підійшла до Бельхара і глянула через плече.

Уже тривалий час він працював над кулоном, який я носила. Той самий чорний опал, який він же мені й подарував.

— Перевіряю дещо, — серйозно промовив хлопець, ігноруючи мою присутність. Так не цікаво.

— А точніше? — я гмикнула. — Ларес мені натякав на те, що це досить сильний артефакт. А ти мені нічого не розповів. Наскільки він потужний, якщо навіть я не помітила, що це не простий камінь?

— Це мій артефакт. Я віддав тобі, щоб Ларес не дізнався зайвого. Та він однаково вже в курсі справи, — він на мить перевів погляд на мене. А я, між іншим, усе ще заглядала через його плече. — Я розумію, що тобі цікаво, але мені важко концентруватися, коли ти дихаєш мені у вухо.

— От кінець світу, — буркнула я й відійшла до вікна. Бельхар усміхнувся. Концентрацію я його порушую… — Як ти мене втримаєш у кімнаті, якщо в тебе завтра іспит? Чому ти ще не повернувся в академію?

За вікном панувала темрява, та було видно, як повільно політав сніг. Ну от, тепер точно зима. Ще два тижні практики й канікули.

— Іспит о другій, тож я ночую тут, — хлопець пронизливо на мене поглянув. — А тебе тільки й залиш тут одну. Лареса обхитруєш і знову кудись зникнеш. Будеш поруч зі мною.

— От і не буду, — залізла на широкий підвіконник і обійняла руками коліна. — Ти завтра підеш, а я знову займатимуся своїми справами.

— Схоже, інформація про те, що навантаження у найближчі дні тобі протипоказане, зовсім не тримається у твоїй голові, — Бельхар зітхнув і піднявся з-за столу.

— Тобі не набридло за мною наглядати? Зранку я, в обід я, увечері знову я.

— І вночі також, — він гмикнув і підійшов до мене. — З тобою інакше ніяк. Інакше ти знову знайдеш нові пригоди. Обернись, — за кілька секунд кулон знову висів на моїй шиї.

— Ти ж не займаєшся артефактами. Що ти з ним робив? — поцікавилась я.

— Спробував дістати звідти хоча б якусь інформацію. Цей камінчик завадив комусь стерти твою пам’ять повністю, адже ти все ж щось пам’ятаєш. Але більшого мені дізнатись не вдалося. Та то пусте. Просто носи його й далі.

— Але він же твій, — я спустила ноги з підвіконника. — Сядеш?

— Нехай поки побуде в тебе. Мене вбити не намагаються, — спокійно промовив Бельхар і сів поруч.

— Але ти ховаєшся під ілюзією…

— Ми не будемо зараз про це говорити.

— Як хочеш, — тихо промовила я, опустивши погляд на підлогу.

— Ми пізніше про це поговоримо, гаразд? — його рука лягла мені на плече і він пригорнув мене до себе. Так ніжно, що аж важко вірилось. Завжди холодний Бельхар, зараз такий м’який і ніжний.

— Добре, — лиш промовила я й заплющила очі.

Його запах був усюди. Здавалося, він уже в’ївся в мою шкіру, та мені цього не вистачало. Ще трохи і я не витримаю. Я чекала, коли він, нарешті, відправиться в академію і водночас не хотіла цього. Так і з розуму зійти не далеко. Думки хаотично крутилися в голові, а я не знала, що робити. Хотілося притиснутись ще міцніше, але не менше хотілося втекти від цього всього.

— Я візьму тебе з собою. Нехай ректорка Альткірх допоможе нам з твоїми спогадами. Потрібно дізнатися, хто це був.

Приїхали…

— Мені що, за тобою хвостиком ходити? — пробурмотіла я.

— Якщо потрібно буде, то я тебе до себе прив’яжу, — абсолютно спокійний, як завжди.

— Бельхаре! — обурилась я і злізла з підвіконника. Пора пізня, можна і спати лягати.

— Не бачу причин обурюватись, — він не відривав від мене погляду, та залишався на місці. — Тоді ми не знайдемо нових проблем, або знайдемо їх удвох. Так у нас хоча б більше шансів буде з них вибратися.

— Чому ти завжди такий спокійний? — я зупинилася біля ліжка і склала руки на грудях.

— За емоційність у нас відповідаєш ти, — на обличчі хлопця прослизнула усмішка.

— У нас, значить… — я гмикнула, узяла піжаму й пішла перевдягатись.

Жах… спимо в одному ліжку, а перевдягаємось нарізно. Я думала, таке тільки в романах буває. Особисто моє терпіння вже на межі… а він? Я що, зовсім його не цікавлю?! Питання змусило мене рухатися швидше. Швидко вийшла з ванної кімнати й підійшла до ліжка.

— Бельхаре! — рішуче почала я.