Розділ 14

Агнес

Бельхар мовчки пронизував мене поглядом. Я ж дивилася, як мої пальці стискають ковдру й боялася сказати навіть слово. Делікатна ситуація, нічого не скажеш… і як викручуватися?

— І довго ти мовчати будеш? — хлопець першим порушив тишу. Видно, ця ситуація йому вже набридла…

— Я хотіла з тобою поговорити… на рахунок… цього, — ох, я не витримую! Під його поглядом відчуваю себе, як дитина, що провинилася…

І де правда на цій землі?! Я ж старша…

— Коли? За місяць? Рік? Чи, можливо, тебе влаштовує «ніколи»?

— А ти чого злишся?! — я кинула на нього невдоволений погляд. — Тобі це «ніколи» підходить, як нікому.

— З чого ти взяла? — у його погляді промайнуло здивування.

— Бо хтось казав, що не хоче мати зі мною справи.

— І коли це було? — невдоволено запитав Бельхар, піднявся і, підійшовши до стіни, склав руки на грудях. — Ти тільки такі слова запам’ятовуєш? — знову прикипів до мене поглядом.

— Я багато чого запам’ятовую, Бельхаре, — я насупилась.

— Та невже? Хто твою травму лікував після двобою?

— Я з тобою билася, — гмикнула я.

— А хто в кімнату приніс і ліками напоїв? — от же… я цього не пам’ятаю. Про те, що мене приніс він, дізналася від Баса, а за ліки я сама здогадалася. А зараз він і не приховує цього.

— Я через тебе туди пішла!

— Ти могла повернутися в кімнату. Менше паніки було б…

— Якої паніки? — здивувалась я.

— Твої друзі. Я думаю вони довго тебе шукали, — хлопець на мить замовк, прикривши очі. — Як щодо лабораторії?

— Знову ти! Якби ти не прийшов, я б не збилася. Тож покарання було заслуженим.

— А хто тебе з мертвої землі забрав? — запитав він і знову запанувала тиша.

— Не пам’ятаю… — тихо пробурмотіла я і відвернула голову. — Я не просила, щоб мене рятували.

— А я й не чекав, доки ти попросиш. Сказав же тобі бути обережною. Невже цього було недостатньо? Захотілося померти? — ну і навіщо так злитися?

— А ти чого мені моралі читаєш? На яких правах? — розгнівано запитала я, глянувши на ельфа.

— На правах твого істинного, — так це холодно прозвучало, що аж мороз по шкірі… — Про що ти, до речі, вперто мовчала, — ну от, знову повернулися до того, з чого почали.

— Та поговорила б я з тобою, — не витримала я. — Після практики.

— Навіщо було іспити достроково складати?

— Слухай, а тобі точно вісімнадцять? — запитала я. — Поводишся, як слідчий з десятилітнім досвідом роботи.

— Ти від теми відійшла, — холодно промовив він.

— Припини так говорити… — я мимоволі обійняла себе руками. — Мене це лякає… – настільки крижаним був його тон… як взагалі можна бути таким… відстороненим, байдужим? Скільки в ньому особистостей?

Хлопець зітхнув і знову сів поруч.

— Я не хочу тебе лякати, Агнес, — тихо промовив він. — Але я маю право знати… — його пальці ледь торкнулися мого обличчя. Бельхар заправив пасмо волосся мені за вухо.

— В моїх планах істинного не було, — невпевнено почала я. Уже немає, що ховати. — Я взагалі не хотіла стосунків. Тим більше нав’язаних природою.

— Чим тобі кандидатура ельфа не вгодила?

— Ти себе збоку бачив? — я гмикнула. — Поведінка жахлива. Здається, я ще при першій зустрічі це сказала.

— А потім?

— А що потім? Я не хотіла псувати життя ні собі, ні тобі. У тебе он, перед носом чистокровна ельфійка ходить. Так і проситься заміж, — Бельхар на це тільки скривився. — А ти що? Через те й хотіла почати практику раніше. Не думала, що мітка з’явиться раніше, ніж я поїду. Та ще й, що я потраплю в маєток, де живеш ти… 

— А зі мною обговорити — не варіант? Запитати мою думку, наприклад? — невдоволено промовив ельф.

— Та навіщо принцу… — я замовкла на півслові.

— Напівкровка? — зелені очі зблиснули, а я просто сховала обличчя в долонях. Звичайно, на що я сподівалась? Він мене лікував, шукав інформацію. Не міг не дізнатися…

— Звідки ти дізнався, що я ілюзії не бачу? — запитала я, не прибираючи долонь з обличчя. — Я книгу в бібліотеку не повертала.

— Там була ще одна… — Бельхар замовк. Я відчула, як він торкнувся моїх долонь. — Агнес, подивися на мене.

— Що? — я глянула на хлопця.

— І що тепер?

— Нічого. Вибору вже немає — природа все вирішила за нас, — здається мені, Бельхар ледь втримався, щоб знову не скривитись.

— Вибір є завжди. Усе залежить від того, хочеш ти цього чи ні.

— А… ти? — невпевнено запитала я.

— Темні, Агнес, ти завжди така впевнена. Що з тобою не так зараз? — хлопець важко зітхнув і обійняв мене. Думаю, він би стиснув мене до хрусту в кістках, якби не мій стан.