Розділ 8

— Я залишуся з нею, можеш йти…

— Але…

— Все гаразд, тобі потрібно відпочити…

Крізь темряву до мене долинали знайомі голоси. Жахливо боліла голова, через закладений ніс я не могла нормально дихати і мене майже трясло від холоду. Схоже, прогулянка таки далася мені взнаки. Прекрасно, Агнес. Тільки от… я лежу на чомусь м’якому і в теплі. Виходить, я в кімнаті. Та проблема в тому, що я не пам’ятаю, як я сюди дісталася…

Ось я сиджу біля озера, ось починає падати дощ і я просто ховаюся в альтанку. А потім… Я заснула?

— А на заняття хто буде йти, Себастіане? Ти зовсім не спав, а будильник продзвенить за дві години, — розібрала тихий невдоволений голос Елори.

— Я піду. Мені не вперше відбувати заняття після безсонної ночі.

Я відчула, що поруч сидів Бастіан. Темні, я ж мала в лабораторію піти, а… зовсім забула. Друзі, напевно, захвилювалися й пішли мене шукати. А все через того… у носі закрутило, я не втрималась і чхнула. Ну все, привіт шмарклі й нежить. Точно застудилася.

— Агнес, — почувся тихий голос Себастіана і я відчула, як прохолодна рука торкнулася мого чола. — Як ти?

— Жахливо… Бас… твоя рука холодна. Мені й без того не надто спекотно… — пробурмотіла я й натягнула ковдру по самі вуха.

— Це не в мене рука холодна, це в тебе температура піднялася. Погуляти під дощем закортіло? — авжеж він хвилювався… от і невдоволений тепер сидить.

— Котра година? — натомість запитала я.

— Майже п’ята, — відповіла Елора, підійшовши до ліжка. — Вирішила короткочасні канікули собі влаштувати? Ти ж розумієш, що в такому стані на заняття ти не підеш?

Звичайно не піду… мені б думати ясно, а не оце все. Я знову чхнула. Сестра подала мені серветку. Відчуваю, на кашель не доведеться довго чекати…

— І ви цілу ніч біля мене просиділи, — я поглянула на друзів.

— Краще так, ніж потім знайти тебе без тями, — гмикнула Елора.

— Ти перебільшуєш…

— Як ти себе почуваєш? — запитав Бастіан.

— Спати хочу, — промовила я, витерши носа серветкою. Жахливе самопочуття. Ненавиджу ці застуди…

— Тоді спи, — хлопець поправив ковдру. — А сніданок я тобі в кімнату принесу.

— Дякую, що ви піклуєтеся про мене.

— Куди ж ми без тебе, — усміхнулася Елора. — Якщо що… ти знаєш, що робити, — вона покрутила в руці артефакт зв’язку.

— Гаразд, — я натягнула усмішку і провела поглядом друзів.

Щойно двері зачинилися — залишилась у темряві й зітхнула. І кортіло ж мені поговорити з тим буркотуном учора? Що маю в результаті? Купу неприємних слів і застуду. Схоже, мені варто шукати шлях, яким би я не зіткнулася з ним більше. Цікаво, якщо попросити про дострокову здачу іспитів… чи згодиться на таке ректорка? Тоді б я просто почала практику раніше і все б було чудово.

Іншого шляху не бачу. Налагоджувати з ним стосунки сенсу немає. Він тільки й буде відгаркуватись, а я ще звикну до нього… до темних такі думки! І ельфа туди ж! От же проблема малолітня мені на голову знайшлася… Дідько, голова болить жахливо. Спати… хочу спати…

— Як ти мене знайшов? — запитала я, доїдаючи свій обід. Сніданок я проспала і прокинулась уже тоді, коли на годиннику була майже третя. Спала довго, а почуваюся ще гірше. Ніс заклало повністю, я чхала мало не кожної хвилини й перевела вже цілу купу серветок. А ще мене боліло горло. І ця вся слабість… добре, що температура не надто висока. — Мені здається, я не розповідала вам про своє улюблене місце, хоча впевнена, що заснула саме там.

— Ці твої секретики, Агнес… — Себастіан на мить замовк. — Ти нічого від нас не приховуєш?

— З чого ти взяв? — невже я почала здавати позиції?

— Я не знаю, де ти сиділа. Тебе повернув ельф, що живе в кімнаті навпроти. Бельхар, здається. І ти його знаєш, — хлопець пронизував мене поглядом.

А я всіма силами намагалася втриматись, аби не видати зайвих емоцій. Та, втім, старатися не було потреби. Я знову чхнула, одразу за тим закашлялась і потягнулася за черговою серветкою. Виходить, Бельхар мене знайшов і приніс у кімнату? Вирішив, що ті слова так просто зійдуть йому з рук?

— А-а-а…

— Не знаю, Несс, він просто зв’язався зі мною і сказав, що ти в кімнаті. Жодних пояснень.

Це в його репертуарі…

— Навіть дякувати йому не буду, — буркнула я. — Дякую за їжу.

— Завжди будь ласка. Що будеш зараз робити? — дуже вдячна, що він не став наполягати і допитуватись.

— Хочу почитати трохи. Однаково пропуски здавати доведеться.

— Ти впевнена, що в такому стані зможеш вчитися?

— Слухай, мені треба дістати десь зілля від застуди… — задумливо промовила я.

— Я зрозумів, мене проігнорували, — Себастіан усміхнувся. — Що, зовсім погано?

— Думаю завтра буде ще гірше. А стільки пропусків… тим більше магістр Леннарт…

— Твоя правда… — друг замислився. — В принципі, я можу…