Розділ 1

Агнес

— Агнес Драго! Пройдіть у мій кабінет. Зараз же! — прогримів голос ректорки в приміщенні.

Я ж зачекала, доки пил осяде на підлогу й у лабораторії розвидніється. Відкашлялась і виглянула з-під столу.

— Я казав, що це погана ідея, — на вустах хлопця засяяла весела усмішка. Він подав мені руку.

— Я дуже хотіла спробувати, Бастіане… зате тепер я знаю, що таким шляхом артефакт не запрацює. Доведеться вигадувати інший спосіб, — я прийняла допомогу друга і вилізла з укриття. Озирнулась, розглядаючи наслідки вибуху. Оце так віддача… — Ой мені зараз перепаде…

— Тобі не вперше, принцесо, — гмикнув хлопець і почав стріпувати пил з мого одягу.

Я скривилась і невдоволено глянула на друга. Коротке яскраве мідне волосся, прямий розліт брів такого ж кольору, глибокі сині очі, прямий ніс і тонкі губи. Обличчя всіяне веснянками, що робило Себастіана надзвичайно сонячною людиною. Він був худорлявим і мав середній зріст. Шкіра була надто світлою, навіть дещо блідою. Бастіан вдався у свою матір, проте перейнявши деякі риси батька. Красунчик, що тут скажеш.

— Бас, що ти робиш? — запитала я, склавши руки на грудях. — Ти теж весь у пилюці.

— Приводжу до ладу твій зовнішній вигляд. Не мені ж перед ректоркою зараз стояти, — відповів хлопець, не відриваючись від свого заняття. У голосі проскочила насмішка.

— Смішно тобі? Не хочеш замість мене піти, ні? — обурилась я.

— Я тебе попереджав, Агнес, — знову усміхнувся Бастіан, легко клацнувши мене пальцем по носі. Зараз же можу тільки побажати успіху. Йди вже, інакше в ректорки точно увірветься терпець.

Я важко зітхнула й попленталась на вихід. Ой що зараз буде…

— Ми з Елорою зачекаємо тебе у їдальні! — вслід крикнув Себастіан.

— Котрий це вже по рахунку розгром лабораторії, студентко Драго? — роздратовано запитала жінка.

— Я ж не навмисно… — тихо промовила я.

— Я ще не завершила, — ректорка грізно глянула на мене.

— Вибачте… — я опустила погляд у підлогу. Хотілося провалитися крізь землю.

А я так сподівалася…

— Ще і двох тижнів не минуло, Агнес. Ви належите до шляхетного роду Драго… принцеса… леді врешті-решт. Ви маєте подавати приклад, — я прикусила губу, щоб втриматися від коментарів. Знову те саме… приклад їм подавай. — А ви що робите? Ви мене слухаєте, студентко Драго?

— Так… — коротко відповіла я, не відриваючи погляду від підлоги.

Я розумію, шість разів розтрощити лабораторію - це не жарти, але й ці звинувачення і порівняння... я жива людина, врешті решт, і я така, яка є! Не можу ж я бути ідеальною… набридло.

Жінка важко зітхнула і відкинулася на спинку крісла.

— Що я маю з вами робити, Агнес? Хіба що доступ до лабораторій вам обмежу… — я підняла очі на ректорку. Абсолютно серйозна. Ну все… пропали мої розробки… — Це востаннє, студентко Драго. За вами догляд за рослинами в оранжереї два тижні. Ще хоча б раз почую, що ви були в чомусь замішані — ноги вашої в лабораторіях більше не буде. На цьому все. Можете бути вільні.

— Ще раз прошу вибачення, — тихо промовила я й попрямувала до виходу. — Гарного дня.

«Подавати приклад…» «принцеса…» То що, якщо я принцеса, то я вже не людина і права на помилку в мене немає? Маю бути ідеальною?!

— Дістали! — буркнула я собі під носа. — Можна подумати, я спеціально намагаюсь знищити мої розробки. Де ви бачили, щоб усе виходило з першого разу?!

Бурмочучи собі під ніс гнівну тираду, я попрямувала до їдальні. Та не вистачило якихось кількох десятків метрів, як мій артефакт, що досі летів поруч, кудись звернув. Так, поруч летів артефакт, у якому я зберігала енергію для моєї розробки. Та, втім, це важко пояснити… як в простій пір’їні можливо щось зберігати. На те вона і моя розробка, що більше ніхто зрозуміти її не може.

— Не зрозуміла… — здивовано промовила я. — Збій стався, чи що?

Я була змушена наздоганяти своє творіння. Збоку це виглядало дивно, напевно. Дівчина біжить за великою чорною пір’їною, що спокійненько так собі кудись летить. Та от, схоже, вона таки вирішила приземлитись… а-а-а…

Я завмерла в кількох метрах від дерева, спостерігаючи, як пір’їна, похитуючись з боку в бік, опустилася прямісінько на голову якомусь хлопцю…

Під великим деревом, ховаючись від сонця, сидів світловолосий хлопець і читав книжку. Схоже, дуже цікаву, адже не одразу помітив ні пір’їни на своїй голові, ні моєї присутності. Це й дало мені змогу його роздивитися. Біляве майже рівне волосся було зібране у хвіст і, схоже, за довжиною сягало плечей. Подовгасті загострені на кінці вуха говорили про те, що переді мною ельф. Густі русяві брови, пронизливий погляд зелених очей, прямий ледь загострений ніс і досить такі пухкі губи. Я на мить позаздрила… навіть у мене вони не такі. Та, про що це я… Вродливий хлопець, нічого не скажеш, але, здається мені…

— І довго я ще виконуватиму роль музейного експоната? — невдоволений погляд яскравих очей зупинився на мені.

Незнайомець явно був роздратований тим, що його потурбували. Ні, мені не здається — характер у нього, схоже, ще та гидота. Та все ж я вирішила бути ввічливою.