Пролог

Кане, Кларія.

Агнес

Вітер свистів у вухах, а через велику швидкість дерева зливалися в одну суцільну лінію. Я бігла щосили, насолоджуючись відчуттями. Адже так могла робити нечасто. На межі можливостей, на межі сил та на межі емоцій… скільки живу, а кожне перевтілення  віддає глухим болем десь глибоко всередині. А могла вже, нарешті, звикнути…

Останні дні літа злетіли швидко, уступаючи місце осені. Останній рік в академії. Змішані емоції, відверто кажучи. Не хочеться залишати те місце, до якого прикипіла всім серцем. Та і хто буде мене терпіти так само, як це робила ректорка Альткірх? Не те щоб у мене були проблеми, ні. Успішність у мене завжди була хороша і в артифакториці я була, як риба у воді. Та от наслідків цієї успішності теж багато бувало…

Так уже сталося, що всі найкращі риси батьків перебрав собі брат, а мені залишились… які залишились. Тому я спалахувала, мов сірник, та ще й створювала проблеми на кожному кроці. Але ж головне — залишатися на позитиві, чи не так? А от братчик мій…

— Агнес! — мене окликнули.

Втілення всього найкращого, що тут скажеш.

Я різко зупинилася, по інерції проїхавши на лапах ще метр, і підняла голову. Переді мною стояв хлопець. Ех… ідеальний у всьому. Коротке чорне волосся, густі чорні брови, смуглява шкіра та красиві темні очі. Високий і широкоплечий — весь у батька. Елай у нас мрія будь-якої дівчини. Та зайнятий уже, на жаль. Таліріку, вовчицю клану золотих, він зустрів на практиці після третього курсу. Хороша дівчина. Так, щось мої думки потекли не туди, куди потрібно.

— За годину портал відкриється. А ні тебе, ні речей на місці немає, — спокійно промовив брат. І в кого він такий спокійний вдався? — Елора тебе шукала, та не знайшла. Довелось йти мені.

Я ще раз глянула на брата й повернулася у людське тіло. Таке собі відчуття, скажу вам… оскільки мої перевтілення були нечастими й довготривалими — знову стояти на своїх двох іноді бувало незручно.

— Ти хіба вже звільнився? Я думала ти сьогодні цілий день з батьком, — промовила я, потягнувшись усім тілом.

— Він зараз з дядьком. Ми закінчили раніше, — він пильно глянув на мене. — З чого така раптова прогулянка? Елора сказала, що ти пішла ще зранку.

— Та так… настрій був, — відмахнулась я й перша рушила в напрямку замку. Елай порівнявся зі мною за два кроки. — Ти ж знаєш, якщо я йду, то надовго. Я не зможу робити цього в академії, тому відвела душу зараз.

— Ти в нас розумничка, Несс, — усміхнувся брат, обіймаючи мене. — Завжди добре справлялася зі своєю особливістю.

— Це не особливість, Елаю, це — покарання, — пробурмотіла я. — Причому, не заслужене.

— Особливість, Агнес. Ти в нас особлива. Тим паче, цього майже ніхто не знає.

— І все завдяки моїм блискучим навичкам в артифакториці, — усміхнулась я.

— Можна тебе дещо попросити? — хлопець хитро глянув на мене.

— Тільки не кажи, що ти знову зламав свій артефакт… Елаю! Це вже п’ятий за літо! Що ти з ними робиш?

— Ще один, будь ласка…

— Добре, що я зробила ще один, — я дістала з кишені маленьку сережку. — Бери, але спробуй її хоч пальцем торкнутись! Більше я тобі робити їх не буду. І так дурнею займаєшся, а мені потім влітає… 

— Знову пір’їнка, — хмикнув брат.

— Ти глянь на нього! Ще й невдоволення своє висловлює. Її однаково ніхто бачити не буде.

— Не бурчи, сестричко, — Елай знову усміхнувся. — Величезне спасибі. Що б я без тебе робив…

— Діставав би королівського артефактора, у якого терпіння ще менше, ніж у мене. Та він на таке б не погодився.

— Ти ще не передумала? — раптом запитав хлопець.

Я на мить замислилась, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. А потім я-я-як зрозуміла…

— Спитай ще хоч сотню разів — я не передумаю, — обурилась я. — Тут у мене, бачте, перевага. Хоч сам істинний — мені буде однаково. У напівкровок цей зв’язок не настільки яскраво виражений і, хто знає, чи є він взагалі. Тому ні, ні й ще раз ні. Заміж я не вийду.

— Ех, Агнес… не виросла ти ще, — зітхнув Елай.

— Живеш собі щасливо з Талірікою — живи. А в моє життя не лізь. Я, між іншим, уже затребуваний артефактор. А після випуску мене взагалі пропозиціями засиплять. Тому, як бачиш, там немає місця для стосунків, — здається мені, він чує цю розповідь уже вдесяте… — Зачекай, а навіщо ти завів про це мову? Ела-а-аю?

Брат не докучав мені цим питанням цілий рік. А зараз знову до нього повернувся. Щось тут не так.

— Це так, на випадок, якщо ти передумаєш, — промовив спокійно хлопець, та в погляді з’явилися хитринки.

— Е ні-і-і, зі мною це не пройде. Що ти бачив, братику? — я вичікувально глянула на нього.

Так уже вийшло, що Елай народився ініційованим пітьмою, перейнявши її від матінки. Це й робило його унікальним. Адже раніше ініційованими ставали, але не народжувалися. Брат мав неабияку силу й міг бачити майбутнє. Ох, скільки ж він часу витрачав на навчання…

— Бачив, — він не став заперечувати. — Та тобі нічого не скажу. Не можна. Так буде не цікаво. Тим паче я не знаю, коли саме це відбудеться.