Епілог

Я сиділа під деревом, ховаючись від сонця, і читала книжку. Вітер розвівав моє коротке волосся, що, звичайно, заважало. Я просиділа в одному положенні занадто довго, тому моя, і без того, бідна спина заніміла ще більше.

— Як же я втомилась від цього, — зітхнула я, відклавши книжку, і сперлася на дерево. — Воювати легше, чесне слово.

Я глянула на сонце, що проглядало з-поміж густих гілок, кидаючи промені на моє обличчя. Щось вони затримуються. Невже так далеко пішли? Чи не зарано? Але здалеку почулись голоси і я зітхнула з полегшенням.

— Елай, обережніше. Дивись під ноги. З землі можуть стирчати корені, — пролунав голос Даміана.

Не пройшло й кількох хвилин, як у полі зору з’явилися мої кохані чоловіки. Усмішка сама по собі розцвіла на моєму обличчі.

— Зачекай, синку, — Дам зупинив Елая і присів біля нього. — Бачиш маму? — він вказав на мене. — Вона чекає на нас. Біжи до неї.

— Бачу! — весело крикнув син і побіг до мене.

— Обережніше, синку. Дивись, не впади, — я уважно спостерігала за ним.

Елай дуже активний хлопчик. У свої неповні чотири рочки витворяє чимало фокусів. Так уже вийшло, що він перейняв пітьму і від мене, і від Даміана, що зробило його чи не найсильнішим магом, у майбутньому, звичайно, але тренувань нас очікує багато. Чим зараз Даміан і займається — я тимчасово їм не допомагаю. Також пітьма вплинула на його зовнішність, хоч більшість рис він все-таки успадкував від батька. Чорне волосся, такі ж очі, смуглява шкіра… і вовк. Взяв усе найкраще. Мене Даміан, звичайно, попереджав, що гени роду Драго сильні, але я не думала, що настільки…

— Зловив, — Елай підбіг до мене й обійняв.

— Молодець, — я погладила його по щоці. — Втомився?

— Зовсім ні, — він похитав головою. — Було дуже весело.

— Але ж втомився… — я схилила голову вбік, заглядаючи сину в очі.

— Ну-у-у, трішки, — зізнався він.

— Ну от, а то он замурзаний який. Зараз повернемось і одразу купатись.

— Зачекалась? — запитав Даміан.

— Ви сьогодні довго, — промовила я, намагаючись піднятись.

— Давай допоможу, — він подав руку, допомагаючи піднятись, й обтріпав від пилу штани. — От і потрібно було тобі йти з нами і стільки часу сидіти на голій землі? — з докором запитав він.

— А що такого?

— Ну як «що такого»? — він підняв сина на руки й поглянув на мій уже досить круглий животик.

— А як же свіже повітря? Тим паче надворі тепло, — пробурмотіла я.

— Наступного разу залишишся в кімнаті. М’яке ліжко набагато краща альтернатива холодній твердій землі. І ніяких заперечень, Ес. Он, підтримаєш Селіну. А то вагітність зробила з завжди розсудливої жінки, дитину, що вічно хвилюється.

— Ти перегинаєш палицю, Дам… — промовила я й отримала скептичний погляд. — Ну вона не завжди така.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму.

— А довго ще? — запитав Елай.

— Що довго, синку? — запитала я.

— Коли я побачу сестричку? — він з цікавістю поглядав на мій живіт.

Ми з Даміаном переглянулись і, відверто кажучи, трохи напружились. Схоже, далі буде тільки цікавіше. Чому? Та тому, що я знаю, що чекаю дівчинку. Але ніхто, крім мене, про це більше не знає, а сину я не розповідала. Питання: звідки знає Елай? Я нервово усміхнулась. Схоже, система дала збій і моя тьма перемогла.

— А чому ти думаєш, що це буде сестричка, Елаю? — запитав Даміан.

— Я її бачив, — спокійно відповів син. — У неї чорне волосся, такі сірі-сірі очі і шкіра така, як у тата. А ще біля неї пір’ячко літало, ось так, — додав він і почав розмахувати руками, показуючи те, що бачив.

Даміан глянув на мене, я лиш кивнула.

— Схоже ми заглянемо в гості до Алларіка, — промовив чоловік.

— До речі, про гостей. Аретта обіцяла приїхати з Люцом, — згадала я. — Вона казала, що Ніклас теж не дає їм нудьгувати. От і пограються з Елаєм трохи.

— Вони приїжджають до нас частіше, ніж твої батьки. Хай зізнаються нарешті, що їм просто подобається жити в нас, — усміхнувся Дам.

— Ну от сам з цим і розбирайся, — промовила я й обійняла його.

Схоже, спокійне життя просто не для мене. Коли стільки років я сама була для себе сюрпризом, то тепер сюрпризом став наш син. Це перший випадок, коли ініційованим не стали, а народились. Доведеться з цим усім розбиратись. От за що мені ці всі сюрпризи? Чому я не можу жити, як інші прості люди? Але чи потрібне мені просте життя? Ні… я щаслива й так.

А я всього лише поступила в академію, щоб розібратись зі своєю стихією…

***

Епілог радує вас епізодом з життя Ес і Даміана і завершує історію. Було дуже хвилюючи писати останні рядки. Я сподіваюсь ви задоволені книгою і не дарма згаяли час, читаючи її. Я з радістю відповім на ваші запитання і прочитаю усі ваші відгуки:) Дякую, що весь цей час спостерігали за моєю першою роботою! Залишайтеся зі мною.