Розділ 1

У домі панувала тиша. А за вікном повільно наповнювалися барвами нового дня землі Сульмедіру. Хоча перші промінчики сонця ледь-ледь пробивалися до кімнати, я вже давненько сиділа у своєму улюбленому м'якому кріслі й дочитувала чергову книгу. Здавалося, ніби й не спала зовсім. Втім... так воно і було. Про сон навіть мови йти не могло, адже цього дня я чекала дуже довго. І він нарешті настав.

 Саме сьогодні починався новий етап в моєму житті. Академія Реінтар була найкращим навчальним закладом на всі три королівства. А викладачі були справжніми майстрами своєї справи. Та і якість освіти була на відповідному рівні. Перед випускниками академії відкривалися мало не всі двері, тож кожен знаходив своє місце в житті. Ким би він не був: бойовиком, артефактором чи цілителем. Та потрапити туди могли не всі. Але іспити вже позаду, до початку навчального року залишилося кілька днів і тепер від повноцінного звання студентки академії мене відділяло тільки поселення в гуртожиток.

 Потерши очі, я згорнула книгу і відклала її. Мої думки були десь далеко звідси, тому не запам'ятовувалося абсолютно нічого. Піднялася з крісла тільки відчувши голод. Та й чашка чаю не завадить, щоб спокійніше було. Та варто було мені тільки відчинити двері, як я мало не врізалася у свого брата. Варро так і завмер на порозі. Саме збирався постукати.

 - Осмілюся припустити, що ти так і не зімкнула очей за цю ніч, Естер, — він зайшов до кімнати й безцеремонно розвалився в моєму кріслі. 

- А ти чому не спиш? Ще рано. І батьки прокинуться щонайменше за пів години, — мені не залишилося нічого, окрім як зачинити за ним двері й сісти в інше крісло.

- Як завжди, питанням на питання, — він косо глянув на мене й усміхнувся. - Батьки вже годину не сплять. Майже всі речі спаковані й сніданок чекає тебе. Дай вгадаю, ти знову читала і втратила відчуття часу, — він вказав на годинник і розшторив вікно. 

Кімната наповнилася вранішнім світлом, а я мимоволі примружила очі. Величезне вікно в моїй кімнаті виходило на схід, тому вранці тут завжди було дуже світло. Що мені не дуже подобалося. Тому на допомогу завжди приходили довгі щільні штори темного кольору. Здебільшого вони були закриті. І мене це влаштовувало.

- Завжди дивувався, як ти собі зір в такій темряві не зіпсувала, — він ще раз глянув на мене і підійшов до моїх валіз. - Це всі твої речі? Чи десь валіза з книгами схована? - Варро знову усміхнувся.

- Ну звичайно. У мене завжди така напоготові про всяк випадок, — я пустила очі під лоба, але усміхнулася. - Це всі речі. Залишився тільки рюкзак, але я сама його візьму. 

- Тоді я чекаю тебе в їдальні. Поспішай, бо сніданок охолоне, — він підморгнув мені й вийшов з кімнати, прихопивши валізи з собою. 

Варро, попри всій невеликий зріст (він був зовсім трохи вищий за мене), був досить вродливий. Коротке темне волосся відливало синявою, а зі світлою шкірою контрастували майже чорні очі. Брат був навчався на третьому курсі у тій же академії, тому я часто тренувалася з ним на канікулах. Тож зараз з упевненістю могла сказати, що готова до навчання. 

Я займалася не лише фізичною підготовкою. Магія теж була обов'язковим компонентом тренувань, хоча з цим у мене виникали проблеми. Як тільки емоції брали гору наді мною — стихія виходила з-під контролю. А оскільки кожна зі стихій могла бути руйнівною, мені довелося в першу чергу вчитися контролювати свої емоції. Я витратила багато часу і сил на це, але виходило не дуже... не ідеально. А це приносило шкоду не лише мені, але і всім, хто мене оточував. Щоправда, причини нестабільності моєї стихії не змогли з'ясувати і досі. 

Я глипнула на годинник і зрозуміла, що занадто заглибилася у власні думки. Знову. Я швидко розчесала волосся і зібрала гумкою. Поправила чорну сорочку і штани. Хоча одяг трохи пом'явся, та це не смертельно. Темний колір робив мою шкіру блідою. Іноді навіть занадто. Але я однаково любила чорний колір. 

- Непогано, — я підхопила свій рюкзак, і попрямувала в їдальню. Ще не переступивши порогу, почула голос Варро. 

- Я вже думав, ти забула сюди дорогу, — проговорив брат з набитим ротом, Ледве слова розібрала. Ну що за манери!? 

- Єдине, що я могла забути, то це вкотре нагадати тобі не говорити з повним ротом. Ти завжди забуваєш про це, — я послала йому наймилішу усмішку і взялася за сніданок.

 Ми дійсно добре ладнали з братом. Але куди ж без жартів, чи не так? Сніданок пройшов в тиші... ну, майже. З вітальні постійно доносився шум. Батьки, мабуть, знову вирішили спробувати відправити до академії пів будинку. 

- Тобі усе це знадобиться, донечко, і не буде потреби потім щось купувати в найближчому місті, — промовила мати, коли ми з Варро заглянули в кімнату. 

Це звичайно нормально, що батьки піклуються про своїх дітей, але іноді вони перегинають палицю і виходить... щось схоже на це. На підлозі лежала купа валіз, хтозна-де розміщувались інші речі, що не помістилися. 

- Мамо, за два роки нічого не змінилося, — до батьків пішов брат. - Чи мені нагадати, чим все закінчилося минулого разу? Я розумію, що ви хочете допомогти. Але академія надає хороше житло і усе необхідне. Окрім письмового приладдя, звичайно. Чи тобі не знати про це? 

Матінка невдоволено зітхнула. Я тільки усміхнулася і пішла прибирати посуд зі столу. У нас у будинку були і покоївки, і кухарки (дуже приємні жінки хотілось би зазначити). Я частенько сиділа з ними на кухні, й іноді допомагала з домашніми справами. Матінка це не дуже любила, але і не забороняла. Сенсу не було, адже я виросла занадто упертою. Тому вона вже змирилася з цим і не сперечалася.