13

Їдальня академії Рарог — це по істині вражаюче місце.

Це було видно з першого ж ранку, коли стала на порозі з тацею в руках і не знала, куди йти.

Але спочатку — про роздачу, бо роздача заслуговує на окрему пісню.

Зала — величезна, зі склепінням, як у церкві, тільки замість ладану — пара від каш. Уздовж стіни — роздача: довгий прилавок, за ним три тітоньки в білих хустках, перед ним — черга на пів академії. Береш тацю — важку, дерев’яну, відполіровану тисячами рук, і йдеш уздовж прилавка, вибираєш що душа бажає.

Каша, вівсяна або пшоняна, накладає тітонька Стефа — я ще не знала, що вона тітонька Стефа, але студенти з черги звертались до неї з такою повагою, що я запам’ятала ім’я раніше за розклад занять. Ополоник у тітоньки Стефи один, і від цієї руки залежить твій ранок: повний ополоник чи «по краєчку».

Мені першого ранку наклали по краєчку.

Далі хліб і масло. Хліба — дві скибки, масла — кубик, узвар або молоко, пиріжки.

І от стоїш ти з тацею в кінці роздачі, а перед тобою зала. І сорок столів. І КОЖЕН щось означає.

Це мені Оріана пояснила, пошепки, поки ми тупцяли скраю:

— Дивись. Центральні столи — то міські. Он Соломія зі своїми, бачиш, біля колони? Туди не сідай, навіть якщо вільно. Особливо якщо вільно! Біля вікон на південь — старшокурсники, теж не можна, традиція. Бойові їдять усі разом, он у тому крилі, у них там своя зала майже… Цілителі біля роздачі, їм вічно ніколи. А ми…

— А ми де? — спитала я.

— А ми ніде, — чесно сказала Оріана. — Першачки сідають, де лишилось.

Лишилось — це був стіл у дальньому кутку. Малий, на чотирьох, під самим вікном, що виходило не на місто, а на сад і шматочок неба. Стіл стояв криво — одна ніжка коротша, — був подряпаний поколіннями ліктів, і на стільниці хтось давно-давно видряпав малесенький кораблик.

Я поставила тацю. Сіла. Подивилась у вікно — сад, небо, ворона на гілці дивиться на мій хліб з відвертим інтересом.

— Знаєш що, — сказала я Оріані, — а мені подобається. Звідси видно всіх, а нас — нікому.

— Це тому що стіл поганий, — зітхнула Оріана.

— Це куток що нада, — виправила я. — Спиною до стіни, обличчям до зали, поруч вікно. Баба каже: сідай так, щоб бачити двері. Це найкращий стіл у їдальні, просто про це ще ніхто не знає.

Оріана подивилась на мене з сумнівом. Потім сіла поруч.

Так у нас з’явився стіл. НАШ стіл. Кривий, подряпаний, з корабликом.

***

Тиждень покотився, як таця по роздачі.

Підйом о шостій — внутрішній годинник, баба каже — іскра, я кажу — звичка. Сімдесят сім сходинок униз (з кожним днем все менш трагічно). Каша по краєчку. Травознавство, основи іскрознавства, анатомія, латина — ЛАТИНА, людоньки, навіщо знахарці латина, спитала я, «щоб рецепти писати так, щоб пацієнт не прочитав і не злякався», відповіла магістр Сокіл, і це була найчесніша відповідь за тиждень.

Сімдесят сім сходинок угору. Лист бабі. Сон.

І по всьому цьому, рівним пунктиром — пані Арута.

Вона перевіряла мене ЩОРАНКУ. Офіційно — «загальний огляд гуртожитку», фактично — особиста інспекція мого гардероба. Понеділок: ґудзики —застібнуті, комір — рівно, причепитись нема до чого, пані Арута звузила очі і знайшла пилинку на рукаві. Вівторок: пилинки відсутні, я пройшлась по рукавах щіткою тричі, пані Арута оглянула мене, як митниця контрабандиста, і сказала «хм». Середа: «хм» без огляду — ми прогресуємо!

А в четвер сталося страшне: пані Арута не знайшла НІЧОГО. Зовсім. Вона обійшла мене двічі, зупинилась, і я побачила в її очах те, чого ніяка першачка бачити не повинна.

Повагу. Маленьку, з ґудзик завбільшки, ретельно замасковану під підозру.

— Білик, — сказала пані Арута.

— Так, пані Аруто?

— Продовжуйте, — сказала вона і пішла.

Я стояла посеред коридору, як нагороджена медаллю.

**^

А в четвер після обіду в розкладі стояло: «Бібліотека. Ознайомлення. 16:00».

І от тут треба чесно: я чекала цього «ознайомлення», як інші дівчата чекали балу.

Бібліотека академії Рарог займала ціле крило і коли я увійшла, то зрозуміла, що газетні описи знову збрехали в менший бік. Зала йшла угору на три яруси. ТРИ ЯРУСИ КНИЖОК. Галереї, гвинтові сходи, драбини на рейках, що їздять уздовж полиць, зелені лампи на довгих столах, і тиша — не порожня, а густа, насиджена, з запахом паперу, шкіри і воску.

Я стояла на порозі і, здається, забула дихати. Вдруге за тиждень. Перший раз було вікно, тепер це. Хмельницький, припини мене вражати, у мене серце одне.

— Першачки — формуляри отримуємо тут! — гукнули від стійки.

За стійкою сидів бібліотекар.

Немолодий. Сивий, підтягнутий, в окулярах з тонкою оправою. Обличчя — спокійне, незапам’ятовуване, з тих облич, що розчиняються в пам’яті за хвилину. І тільки очі за скельцями жили окремим життям: вони пройшлись по черзі першачок і кожну, я готова заприсягтися, ВЗЯЛИ НА ОБЛІК.

Десь я такий погляд бачила. У баби, коли вона дивиться на нового пацієнта: ще ні слова не сказано, а діагноз уже наполовину є.

— Прізвище? — спитав він, коли дійшла моя черга.

— Білик. Катерина.

Перо зупинилось. На пів літери. Я б не помітила — але я тиждень прожила в режимі «всі щось знають», тому я ПОМІТИЛА.

— Факультет?

— Знахарський.

— Прошу. — Формуляр ліг на стійку. — Три книги на руки. Рідкісний фонд — за окремим дозволом. Щось конкретне цікавить, панно Білик?

І дивиться. Спокійно так. Незапам’ятовувано.

І тут би мені сказати «ні, дякую» — але ж ні. Тиждень загадок зробив свою справу, і язик мій, ворог мій, вирішив іти ва-банк:

— Цікавить, — сказала я. — Щось про болота. Волинські. Флора, властивості… особливості.

Пауза була мікроскопічна. Молекулярна. Але вона БУЛА.

— Болота, — повторив бібліотекар рівно. — Третій ярус, секція природознавства, шафа дев’ятнадцять. Загальні праці. — І, вже коли я відходила, навздогін, тихо: — Цікавий вибір для першого формуляра, панно Білик.