12

Форму знахарського факультету придумала людина, яка ненавиділа знахарів.

Це не скарга. Це висновок.

По-перше, сіро-зелений колір, у якому будь-яка жива дівчина виглядає як хвора верба. По-друге, спідниця до середини литки — і спробуй у ній збігай отими сходами. По-третє — ҐУДЗИКИ. Дев’ятнадцять штук. Дев’ятнадцять маленьких, тугих, ненависних ґудзиків від коміра до пояса, і кожен застібається з боєм.

Видавали форму в підвалі корпусу Б, у черзі з пів сотні таких самих першачок. Я отримала свій комплект, приклала до плеча…

— Менший розмір є? — спитала я комірниці.

— Є, — сказала комірниця. — На тобі найменший.

Добре. Питань не маю.

І все б нічого. Чесно, все б минулося тихо. Якби на виході з підвалу не стояла пані Арута.

Вона стояла, як вартовий. Кожну проводила поглядом: згори вниз, знизу вгору, печатка, наступна. Дівчата проходили повз неї, втягуючи голови. Я теж планувала пройти. Втягнути і пройти.

— Стояти.

Я зупинилася.

Пані Арута обійшла мене по колу, як корова ярмарку не сподобалась. Зупинилась. І вказала пальцем на третій згори ґудзик моєї старої, ще домашньої кофтини:

— Криво пришитий.

Я подивилась на ґудзик. Ґудзик був пришитий нормально. Ну, майже нормально. Ну, трішки під кутом, бо я пришивала його в потязі, на коліні, коли він відлетів під лавку, і взагалі…

— Пришивала в дорозі, — чесно сказала я.

— Це видно, — сказала пані Арута з інтонацією судмедексперта. — В академії Рарог, Білик, ґудзики пришивають рівно. Або не пришивають взагалі. Третього не дано.

І пішла перевіряти далі. Рівна, як указка.

Стоп. Вона сказала — Білик?

Вона запам’ятала моє прізвище. З одного разу. Серед п’яти сотень першачків?

Я не знаю, це має мені лестити чи лякати.

А ввечері я сиділа на своєму підвіконні над усім містом і перешивала ґудзик. Тричі. Поки він не став рівний, як стрій на параді. Не заради пані Арути. Заради принципу.

Хоча ні. Брешу.

***

На збори я прийшла за двадцять хвилин і правильно зробила, бо плац уже кипів.

П’ять сотень першачків! Усі в новій формі, усі розгублені, всі шукають свій факультет. Сіро-зелені знахарі, сині артефактники, бордові цілителі, чорні з золотом — бойові… я крутила головою, як сова, і тут в мене врізались.

— Ой! Ой-ой-ой, вибач, я не… це мої окуляри, ти не бачила… тобто я не бачила, бо окуляри… вони десь тут…

Переді мною навколішки повзала дівчина — руда, в ластовинні, сіро-зелена, як я, і мацала бруківку. Я присіла, знайшла окуляри за пів метра — товсті, кругленькі, подала.

— Ціле скло, — потішила я.

— Правда?! — дівчина начепила окуляри, кліпнула і нарешті мене побачила. Обличчя в неї засвітилось так, ніби я не окуляри подала, а порятувала з пожежі. — Ти моя рятівниця! Я Оріана! Оріана Косач, знахарський, а ти? Теж знахарський, бачу, який жах цей колір, правда? Мама каже, мені в сіро зеленим ще гірше, ніж усім, бо руде з сірим — це як борщ із варенням, а я кажу…

— Кася, — вставила я в паузу на вдиху. — Кася Білик.

— Кася! — зраділа Оріана так, ніби все життя мріяла познайомитись саме з Касею. — А ти звідки? Я з Дунаївців, це недалеко, дві години дилижансом, у нас там тато аптеку тримає, а я в нього з шести років за прилавком, ну як за прилавком, під прилавком, рахувала пляшечки, а ти?

— З Волині, — сказала я. І, секунду повагавшись: — Село. Ти не чула.

— Село — це чудово! — категорично заявила Оріана. — Всі найкращі знахарки з сіл, тато завжди каже: міська знахарка вчить трави по книжці, а сільська — по руках. Ти по руках?

— По бабі, — сказала я.

— Це найкраще! — Оріана аж підстрибнула. — Тримаймося разом, добре? Бо я тут нікого не знаю, і я, чесно кажучи, трішки боюсь, тільки нікому не кажи, я всім кажу, що не боюсь…

І отак, за дві хвилини, не спитавши моєї згоди, не давши вставити слово, мене вперше в житті взяли в подруги.

Найдивніше — я була не проти.

А потім вдарив дзвін, і плац вишикувався.

Ректор говорив з трибуни — про честь академії, про служіння державі, про іскру, що є відповідальністю, — говорив добре, я навіть слухала. Перші хвилин п’ять. А потім повз наш стрій повели старші курси, факультет за факультетом, на свої місця: артефактники, цілителі…

…бойові.

Вони йшли колоною по четверо — чорне з золотом, крок в крок, від самого кроку бруківка дзвеніла, — і дівчата довкола мене дружно забули про ректора. Навіть Оріана пошепки сказала «ого». Навіть я подивилась. Ну йдуть і йдуть, гарно йдуть, рівно, що там дивитись…

ТЕПЛО.

Воно вдарило без попередження — те саме, з міста! — від плеча, під ребра, іскра схопилась, як собака на грозу, я смикнулась і втупилась у колону: хто?! ДЕ?! Чорно-золоті спини, потилиці, профілі — однакові, стройові, їх ДВІ СОТНІ, а тепло вже котилось далі, далі, слабшало з кожним їхнім кроком, ніби хтось проніс повз мене грубку і не зупинився…

— Касю? — пошепки спитала Оріана. — Ти чого така? Бліда вся!

— Нічого, — сказала я. — Сонце пече.

Сонце, ага. У вересні. Крізь хмари.

***

Травознавство стояло в розкладі першим і дякувала за це всім богам розкладу.

Аудиторія на першому поверсі, вікна в сад, на столах — пучки трав, і запах такий, що я вперше за два дні відчула себе вдома.

Магістр Сокіл виявилась маленькою, сухенькою, років шістдесяти, з голосом від якого клас затих сам, без жодного «тихіше». Є такі люди: говорять пошепки, а чути в останньому ряду.

— Травознавство, — сказала вона, — це не про трави. Це про увагу. Трава росте там, де їй треба, а не там, де вам зручно. Хто це зрозуміє — стане знахарем. Хто ні — стане розчаруванням своєї родини. Почнемо з простого.

І підняла зі столу пучок.

— Хто скаже, що це?

Тиша. Я бачила, що це. Звичайно, я бачила, що це, я цю траву збирала з шести років, я її сушила, я нею пів села поїла! Але по-перше, перший день, по-друге, вискочок ніхто не любить, по-третє…