11

Далі розібрати речі. Заняття від якого потроху відпускає вся напруга і невідомість нового місця.

Трави під ліжко, там сухо. Бабин травник з її дрібними нотатками на полях на підвіконня. Мамин рушник, червоним по білому, на спинку стільця, щоб видно з ліжка. Фотографію, де ми з бабою, на стіл: вона дивиться на корінь валеріани, я на неї.

Відійшла. Подивилась. Шморгнула носом один раз.

— Нормально.

І тут знизу, з-під сходів, долетіли голоси. Дівчачі. Сміх. «А ти звідки? А на якому факультеті? Ой, і я!» — той тон, коли всі ще чужі, але вже намагаються сподобатись і подружитися.

Я підійшла до дверей. Взялась за ручку.

І уявила: спускаюсь, кажу «привіт, я Кася з Грушки», і ота, з зачіскою, каже «а, грушка», і всі не ввічливо сміються, а я стою і не знаю, куди себе подіти.

Рука відсмикнулася від  ручки.

— Завтра, — сказала я собі. — Завтра познайомлюся з усіма.

Із-за дверей долинав чужий сміх. У грудях було щемко — не від іскри, від звичайного, вдома я ніколи не була сама, а тут тиша, і вся вона моя, пий аж захлинайся.

Я вибрала пити. Маленькими ковтками.

Бабо, — написала я в кутку блокнота, дрібно. — Доїхала. Мене ледь не переїхала карета — не лякайся, не переїхала, хтось висмикнув, я навіть обличчя не побачила, але плече досі тепле, і це найдивніше в усьому дні, а день був ЩЕДРИЙ. Пані Горностай купила всю м’яту, замкнула двері серед білого дня і заборонила казати лишнього. Передавала тобі: «Горностаїха слово тримає». Поясниш? Не поясниш, знаю я тебе. Кімната на башті, сімдесят сім сходинок, у списку «покупки на потім» — штани. Болото тут є…. Дивне: не таке як вода, ніби дике і налякане. Я закрила вікно на засувку. Обіймаю

Заснула за п’ять хвилин. Сімдесят сім сходинок — найкраще снодійне в імперії… тобто в державі. Тьху, начиталась книг.

Мирослав

Він ненавидить ринкові дні.

Подільська забита, повітря густе від кави, перекупок і чужих парфумів, а батько чомусь вважає, що пакунок із поштової контори має забрати особисто Мирослав, ногами, як проста людина. «Корисно, — пише батько. — Нагнибіди не повинні відвикати ходити по землі». Три речення.

Він іде крізь натовп, натовп розступається — натовп завжди розступається перед молодика и які так впевнено ходять і тут бічним зором…дівчина. Посеред дороги. З торбами і сумками. Голова задерта до неба — дирижабль вона там побачила, чи що?! — а з-за рогу безшумно виходить карета, і візник її НЕ БАЧИТЬ.

Тіло спрацювало раніше за голову. Два кроки, рука, ривок.

— ДІВЧИНО!!! — і її проносить повз нього, легку, як сніп, а карета чорною стіною змітає місце, де вона щойно стояла.

А потім його обпікає.

Тепло — ТЕ САМЕ тепло, червневе, з фехтувальної зали, — тільки тепер воно не десь у повітрі. Воно під його долонею. Живе. Воно йде від її плеча вгору по його руці, під ребра, і щось у ньому, чому він не знає назви, каже тихо й виразно: оце. Знайшов.

— Жити набридло?! — гаркає він, бо злість — єдина реакція, яка зараз під контролем.

Хтось протискається між ними з ящиком. Жінка з дітьми. Перекупка з кошиком. Натовп змикається, як вода, і її немає.

Він стоїть посеред Подільської з простягнутою рукою, в якій ще секунду тому було чуже тепле плече, і дивиться поверх голів. Хустка? Коса? Він не бачив обличчя. Він рятував — не роздивлявся, а тепер…

Тепло тане. Повільно. Знущально.

— Третій раз, — каже він крізь зуби.

Батько вчив: раз — випадковість, два — збіг, три — закономірність. А із закономірністю Нагнибіди роблять одне-єдине.

Знаходять її.

Він підбирає з бруківки забутий кимось синій вимпел від дитячої іграшки-дирижабля, дивиться на нього, сам не знаючи навіщо, і вперше за літо посміхається.

Місто велике. Але не настільки.