8

Мене проводжали так, ніби я їхала не вчитися, а щонайменше заміж в далекий край і незбираюся потім навідуватися до родини.

От як почався ще звечора цей балаган, так тривав допоки не сіла на свій потяг.

Мама перепрала мені всі сорочки вдруге, хоча я склала їх ще вдень. Тато точив косу, якою ніхто не збирався косити в серпні проти ночі. Брати плуталися під ногами всі четверо, а це в нашій хаті окреме стихійне лихо.

Стефан старший брат, плечі вже татові, а розуму, як каже баба, пуста макітра, ходив із виглядом голови сімейства, бо тато надворі, отже, командувати в хаті має він. Андрійко після мене менший брат, всю ніч пояснював мені, як насправді влаштовані потяги, хоч сам бачив їх рівно стільки ж, скільки і я, один раз в сусіднє місто їздили, а далі на малюнку у Віснику. Тарасик, дев’ять років чистого неспокою, тричі перекинув мішок в дорогу і двічі табуретку. А найменший, Михасик, просто мовчки ходив за мною з кімнати в кімнату й тримався за спідницю, і оце було найважче. Бо на маму я могла не дивитись, а Михасика не помічати не виходило.

— Ти вернешся? — спитав він під вечір.

— На зимові свята. — сказала я. — Привезу тобі з міста гостинця.

— А якого?

— Побачиш. Сюрприз.

Михасик подумав і вирішив, що сюрприз це поважна причина мене відпустити. Хоч спідниці не випустив.

Баба прийшла прощатися окремо. Уранці, ще досвіту, коли всі спали, постукала в шибку тихенько, як уміла тільки вона

Вийшла на ґанок боса. Холодно. Трава в росі, аж сива. Баба Одарка стояла з кошиком на лікті й дивилась на мене так, ніби востаннє.

— Не змерзнеш? — спитала вона.

— Не змерзну.

— Бреши кому іншому. — Вона сіла на сходинку, поплескала поруч. Я сіла. — Ну. Слухай, бо вдруге казати на пероні не буду, там вуха зайві.

Я слухала.

— Іскру свою не світи, де не просять, — сказала вона тихо. — У місті багато очей. Більшість дурні. Але є такі, що заздрісні. І от від тих ховай. Не бійся самої іскри, дитино.

— Бабо, ти це вже казала.

— Тому й повторюю, що ти така, як я, — пропустиш повз вуха, а потім будеш собі дивуватись наслідкам. — Вона порилась у кошику й тицьнула мені мішечок. М’ята. Болотна, наша, я й з заплющеними очима впізнаю. — На дорогу. Понюхаєш і Грушка з тобою, на серці спокій.

— Бабо…

— Не реви. — Сама шморгнула носом. — Ще одне. Як буде зовсім тяжко, а воно ж буде, не сумнівайся пиши мені. По пунктах. Я твоїх кучерявих листів не люблю, ти ж знаєш. Пиши просто перше, друге, третє. Звітуй.

— Добре, бабо.

— І от що, Касю. — Вона взяла моє обличчя в долоні. Руки в неї сухі, теплі, пахнуть травою й воском. — Ти там не дурнувате селюча. Затям. Хоч би хто що казав про село, про спідницю, про картоплю, ти не дурнувата. Ти розумна. І сама найкраща.

Я не зрозуміла тоді, що це значить.

Баба поцілувала мене в чоло, встала, кректнувши, й пішла подвір’ям до хвіртки. А на півдорозі обернулась і сказала зовсім буденно, ніби про погоду.

— А болота нашого не бійся. Воно тебе знає. — І додала, вже з-за тину — Чужого бійся. Своє не зачепить.

І пішла. А я лишилась сидіти на холодному ґанку з мішечком м’яти в кулаці й думкою, що баба, як завжди, лишила мене з більшою кількістю питань, ніж дала відповідей.

Хоча на вокзал вона, звісно, теж поїхала. Бо одне діло попрощатися по-своєму, тихо, на світанку. А інше провести онуку при всьому народі, тримаючи спину так рівно, щоб ціла Грушка бачила, Білики свою дитину в люди виряджають, а не казна-куди пускають. Баба ці дві речі ніколи не плутала.

Виїхали возом, бо потяг ходить не через Грушку куди там, а зі станції, що за дві години дороги, аж під містом.

Воза навантажили так, ніби я емігрую за океан. Моя торба раз. Кошик із їжею два, причому кошик був такий, що ним можна було нагодувати весь вагон і ще лишилось би на зворотну дорогу. Мама пекла звечора пиріжки з капустою, пиріжки з картоплею, пиріжки з вишнею окремо, у рушнику, «бо то солодке, не змішуй». Сало. Хліб, цілий буханець. Яйцяв арені, в окремому вузлику. Огірки. Печена курка, замотана так, що пахла на весь віз і дражнила братів усю дорогу.

— Мам, та куди стільки ж... — сказала я, дивлячись на цей провіант. — Там годують.

— Там казенне, — відрізала мама тоном, який не лишав сумнівів, що казенне це майже отрута. — З’їси своє, потім видно буде.

Сперечатися з мамою про їжу все одно що з козою. Я замовкла.

Дорога була довга, курна й тепла. Сонце підбивалось, поля стояли золоті, серпневі, аж дзвеніли. Стефан правив кіньми й мовчав як тато. Тато сидів поруч. Мама притискала до себе Михасика, який таки задрімав, наплакавшись зранку. Андрійко всю дорогу екзаменував мене про академію — «а магів там вчать? а на драконах літають? а якщо тебе скривдять, ти їх спалиш?» — поки я не сказала, що спалю першим його, якщо не дасть подрімати. Тарасик ловив придорожніх коників і випускав їх просто у возі, через що ми двічі мало не поперекидалися.

Звичайна наша дорога. Гамірна, тісна, з пиріжками і криками.

А тоді ми виїхали з-за пагорба і я побачила станцію.

Станція мене вразила менше, ніж потім вразив Хмельницький, але теж добряче. Бо одне діло читати про потяги у Віснику, а інше — стояти на пероні, коли той потяг приходить.

Він був великий. Темний. І гудів зсередини так, що я відчула вібрацію підошвами — точнісінько таку, як від землі, коли під нею іде вода. Тільки більшу. І залізну. Артефактне серце, кований вогонь під котлом. Я навіть мимоволі всміхнулась.

Брати, ясна річ, повтрачали голови. Тарасик рвонув був до самого краю перону, і його за комір упіймав Стефан. Андрійко робив вигляд, що йому байдуже, бо він-то все знав, але рота не закрив ні на хвилину. Михасик прокинувся, побачив потяг і знову заплакав цього разу не від горя, а від захвату, що навіть гірше, бо незрозуміло, як утішати.

А потім провідник крикнув щось про посадку, і радість скінчилася.