3

Баба Одарка зайшла так, ніби це не вона весь цей час стояла під вікном і підслуховувала.

Що якщо чесно вона любила робити часто.

На ній була стара сіра хустка, кошик через лікоть і погляд, від якого в дитинстві я зізнавалася навіть у тому, чого не робила.

— Добридень, — сказала вона спокійно до всіх в хаті. — Або вже недобридень, дивлячись що тут відбувається.

Професор Кравець підвівся.

І... їйбогу я мало не вдавилася повітрям, ледь нахилив голову.

Не як перед старшою людиною.

А як перед міською панянкою.

О.

Цікаво.

— Пані Одарко. — сказав він. — Я саме пояснював вашій онуці…

— Що вона вперта, як осіння коза, знаю, — відмахнулась баба. — Далі.

Я глянула на неї як на зрадницю.

Баба навіть не моргнула.

От тобі й підтримка родини.

Вона поставила кошик на лаву, витягнула пиріжок і почала їсти, спокійненько так, ніби в нас на кухні не сидів професор із Хмельницького й не намагався перевернути моє життя догори ногами.

— То? — кивнула вона.

Професор обережно кашлянув.

— У Касі сильна Іскра. Дуже сильна. Її варто навчати.

— А як не навчати? — спитала баба.

Він помовчав.

Мені це вже не подобалося.

Коли дорослі мовчать — то завжди поганий знак.

— Дар росте, — сказав він нарешті. — Іноді сам. Без контролю. Це може бути небезпечно.

Я фиркнула.

— Для кого? Для короладських жуків?

Ніхто не засміявся.

Навіть тато.

І отут мені стало трохи не по собі.

Баба повільно витерла руки об фартух.

— Покажи.

— Перепрошую? — не зрозумів професор.

— Покажи, що бачиш.

Він трохи вагався.

Потім глянув на мене.

Довго.

Так довго, що мені захотілося перевірити, чи в мене часом ніс не в землі.

— Вона вже чує землю, — сказав тихо. — Воду. Реагує на рослини. У таких випадках Іскра зазвичай… сильнішає.

— Наскільки? — спитала мама, вперше обернувшись.

Голос у неї був дивний.

Тихий.

Ніби вона давно боялася саме цієї відповіді.

Професор повільно вдихнув.

— Настільки, що за рік-два вона може почати вигоряти.

У хаті стало тихо.

Тато насупився.

Мама зблідла.

А я взагалі не зрозуміла.

— Вигоряти — це як?

Баба подивилась на мене.

І чомусь не відразу відповіла.

Оце вже було погано.

Бо баба Одарка завжди знає, де і що сказати.

Навіть коли я в сім років залізла в річку в нових черевиках.

Навіть коли сусідський козел погнався за мною через город.

Навіть коли мама плакала після смерті діда.

А зараз вона мовчала.

— Це коли дар бере більше, ніж ти можеш дати, — сказала нарешті тихо. — І людина починає гаснути.

У мене чомусь холодком пішло між лопаток.

— Але це не обов’язково, — швидко додав професор. — Саме тому є Академія. Щоб такого не сталося.

Я глянула у вікно.

Там стояв наш город.

М’ята.

Валеріана.

Грядки.

Стара яблуня.

Усе моє життя.

— Я не хочу. — сказала тихо.

І це було правдою.

Не впертістю.

Страхом.

Баба важко видихнула.

Підійшла.

Поклала теплу долоню мені на плече.

— А я колись хотіла, щоб твоя мама в Луцьк поїхала, — сказала раптом. — І знаєш, що вона сказала?

Мама прикрила очі.

Ой.

— “Не лишу вас самих”, — тихо сказала баба. — Дурна була.

— Мамо… — ледве чутно мовила мама.

— Не перебивай. Я вже стара, мені можна.

І глянула прямо на мене.

Так, що відвести очі стало неможливо.

— Касю. Дитино. Світ більший за Грушку.

Я мовчала.

— Їдь! — сказала твердо баба. — Бо потім усе життя думатимеш, а що якби?

І вперше за весь день у мене защипало в носі.

Не люблю я такі розмови.