2

За ці кілька секунд нічого.

Та вже через кілька нерівних вдихів вода у мисці здригнулась.

Не сильно. Ледь-ледь.

Я вже відкрила рота сказати, що мабуть нічого не вийшло, коли поверхнею пішли кола.

Повільні.

А потім у воді спалахнуло золото.

Не зверху.

Зсередини.

Ніби хтось кинув жменю сонячного світла просто на дно нашої миски.

Я смикнула руку.

Миска дзенькнула.

Мама різко обернулась від вікна.

У кімнаті тут же стало дуже тихо.

Навіть муха, яка хвилину тому билася в шибку, ніби притихла.

— Ох. —сказав професор Кравець.

І це “ох” мені зовсім не сподобалось.

Бо люди зазвичай так кажуть у трьох випадках, коли хтось помер, коли повідомляють новину, від якої хочеться прикинутися мертвим, і коли хочуть позичити грошей, а тобі геть не хочеться давати в борг.

Професор повільно прибрав руку.

Подивився на мене.

Потім на маму.

Потім знову на мене.

Наче я за ці кілька секунд раптом стала іншою людиною.

— Катерино… Касю, —виправився він. —В тобі є Іскра.

Я кліпнула.

Потім ще раз.

— То добре чи погано?

— Це… рідкість для цих країв.

Дуже змістовно.

— А нормальною мовою?

У кутку тихо хмикнув тато.

Мама кинула на нього такий погляд, що татове хмикання перетворилося на приступ кашлю.

Професор потер перенісся.

Виглядав він раптом втомленим. Наче їхав не з Хмельницького, а пішки з іншого кінця світу.

— Іскра це магічний дар. У твоєму випадку—жива магія. Рослини. Вода. Лікування. Відчуття.

Мене чомусь кольнуло під ребрами.

Те саме ранкове відчуття.

— Баба ще раніше казала, що я воду чую... — сказала я тихо.

Професор завмер.

— Перепрошую?

— Ну… воду. Де копати криницю. Де трава добра. Коли мороз буде. Таке.

Тепер він дивився на мене так, ніби я щойно сказала, що вмію розмовляти з громом.

— І давно?

— Та напевне завжди, — знизала плечима я. — Я думала, всі так можуть.

Тато пирхнув.

— Нє. Ти в нас особлива.

— Петро! — тихо з нажимом мама виділила імя тата.

Ой.

Коли мама переходить на повне ім’я —це вже пора шукати пʼятий куток в хаті.

Професор повільно застебнув теку.

Той дивний птах на шкірі блиснув золотом.

— Кася.—сказав він м’яко. — Я як уповноважений з Академії Рарог хочу запропонувати тобі місце на знахарському факультеті.

Я подивилась на нього.

Потім на маму.

Потім на ту миску.

Потім знову на нього.

— Ні.

Усі троє завмерли.

— Перепрошую? — кліпнув професор.

— Нє. — повторила я. — Дякую, звісно. Але в мене жуки короладські в городі. І сушити м’яту треба.І взагалі... літо, справ по саме горло.

Тиша. Сама справжня мертва тиша.

Десь надворі загорлав півень.

Наче не підтримував мою позицію.

Професор Кравець дуже повільно видихнув.

Наче саме цього й боявся.

— Я підозрював, що ти так скажеш. — розчарована відповів він.

І в цей момент двері кухні рипнули.

— Як добре я прийшла. — сказала баба Одарка.

І чомусь мені одразу стало тривожно.