1

Спершу треба дещо пояснити.

По-перше, я не збиралася нікуди їхати. Взагалі. Ні в яке місто, ні в яку академію, ні навіть до сусіднього села, бо там живе тьотя Марися, яка при зустрічі завжди питає, чому я така худа і чи не час мені заміж.

По-друге, цьогорічна валеріана вдалася. Це я зрозуміла в момент, коли корінь вилетів із землі і влучив мені прямо в лоба.

І по-третє... у мене з ранку було відчуття...таке... дивне відчуття... що цей день буде не як всі. Воно десь під ребрами нило, там, де живе частина мене, яка завжди знає, де під землею тече вода і з якого схилу краще різати звіробій. Баба називає це іскрою, а мамка інтуїціє.

Але я тоді ще не знала, наскільки саме баба мала рацію.

— Кааасю! Снідати!

— Іду!

Не пішла. Сиділа, витирала чорною від землі рукою лоб, і прислухалася, як відчуття під ребрами стає тривожнішим.

Встала. Обтрусила коліна. Пішла снідати.

І от тут усе й почалося.

***

Те що в домі незнайомецю, стало зрозуміло ще з порогу.

Ні не по самому незнайомцю. По мамі.

Мама стояла біля вікна спиною до кімнати, руки зчеплені за спиною, кісточки білі як крейда. Мама так робить у двох випадках коли тато каже, що корова захворіла, або коли щось серйозне. Корову я бачила вранці. Корова була здоровіша за нас усіх.

Значить,  серйозне.

За нашим столом сидів чоловік. Темне дорожнє пальто попри червень і плюс тридцять. Акуратна борідка, точнісенько як в сусідського козла Степана. Шкіряна папка з тисненим птахом на розі, птах розкинув крила так, ніби збирався злетіти просто з теки.

І мамина найкраща чашка поруч.

Та сама, що живе в задній шафі за зимовими ковдрами і виставляється тричі на рік, на Різдво, на Великдень і коли приїжджає тьотя Галина з Луцька, бо вона «з міста і треба справити враження».

Враження справляли на незнайомця...цікаво.

Він підвівся, щойно я зайшла.

У Грушці перед дівчатами не встають. Це просто не прийнято, як не прийнято солити мед чи ходити в неділю в штанях. Я від несподіванки мало не сіла прямо на поріг.

—Добрий день, —сказав він. —Ти Катерина Білик?

—Кася,—відповіла я машинально. —Катерина  тільки в документах і коли мама сердиться.

Він посміхнувся. Добра посмішка, без того оцінювального погляду, яким міські дивляться на сільських дівчат. Зарахувала йому плюс. Перший і поки що єдиний...

— Остап Кравець. Професор Академії Рарог у Хмельницькому. Знахарський факультет.

Академія Рарог.

Я читала про неї. Двічі у Волинському віснику, велика стаття про набір і коротка замітка про випускний, навіть тоді обговорювала це з бабою за чаєм. Баба сказала що це хороший заклад, я запамʼятала лиш те як він далеко від нас. Баба звісно сказала шо далеко не означає погано. На цьому дискусія закінчилась, бо прийшла сусідка розповідати про племінницю, яка вийшла заміж за молодого пана в місто, і ми обидві зробили вигляд, що нам страшенно цікаво, а про статтю в газеті ми забули і більше не поверталися до обговорення якоїсь там академії.

—Сідай Касю,—сказала мама. Голос спокійний. Дуже спокійний. Підозріло спокійний.

Я сіла. Склала руки на столі. Приготувалася слухати.

Але професор Кравець не запропонував його послухати. Він запропонував інше:

—Дай будь ласка руку. Праву. І не лякайся.

Я подивилася на маму. Мама все также дивилася у вікно, так ніби там було щось набагато цікавіше за цілого пана проферсора у нашій хаті. Я дала руку.

Він поставив на стіл звичайну миску з водою, нашу миску, з синьою смужкою по бортику, і потримав мою долоню над нею. Просто потримав. Не довго, кілька секунд.