Розділ 24

Міра : 

Замок Вальєрів більше не був тихим. Він гудів, як розлючений вулик. Сорок вісім Нуль-магів стояли на подвір’ї, і кожен із них тримав у руках зброю. Хтось — арбалет, хтось — короткий меч, а хтось — просто важкий ланцюг. Але в їхніх очах палало те саме фіолетове полум’я, яке тепер стало моїм диханням.

Я стояла на балконі, мої нові шрами на спині пекли, наче в них залили розплавлене срібло. Я відчувала кожного з них. Кожну страсну думку, кожен страх. Ретранслятор замку об’єднав нас у єдину мережу. Ми були не просто загоном. Ми були Резонансом у плоті.

— Міро, — Кай підійшов до мене. Його обладунок був посічений у попередніх боях, але він відмовився його латати. — Гвардія Ради виставила заслон біля підніжжя Академії. Тисяча легіонерів. Тридцять Магістрів Вищого Кола. Вони чекають на нас.

Я подивилася на свої руки. Чорні візерунки пульсували в такт підземному серцю Тирана.

— Вони чекають на дітей, Каю. Вони не знають, що ми принесемо їм саму Безодню.

Я розправила плечі, і мої чорні, напівпрозорі крила вирвалися назовні, розрізаючи повітря зі звуком розірваного шовку. Тепер вони були більшими, потужнішими, інкрустованими іскрами білого вогню Кайдена.

— Виступаємо, — мій голос пролунав не з моїх уст, а прямо в головах кожного Нуль-мага внизу. — Сьогодні Академія П’яти Стихій перестане бути в’язницею. Вона стане попелом.

Кай : 

Ми йшли не дорогою. Ми йшли крізь саму реальність. Міра вела нас «Шляхами Порожнечі», вигинаючи простір так, що ми долали милі за секунди. Коли ми вийшли з туману перед головними воротами Академії, сонце якраз ховалося за горизонт.

Академія виглядала величною. Її білі вежі кололи небо, а магічні щити переливалися всіма кольорами веселки. Але я бачив те, що бачила Міра: під цією красою пульсувала гнила, фіолетова пухлина.

— СТІЙТЕ! — голос мого батька, Герцога Вайтфаєра, прогримів над полем. Він стояв на стіні, оточений Магістрами. — Кайдена, це твій останній шанс! Здайся, і я пощаджу дівчисько!

Я підняв свій меч. Тепер він не просто горів вогнем — він випромінював біле сяйво, яке змушувало ефір навколо вібрувати.

— Ти запізнився, батьку! — крикнув я. — Ти вчив мене, що Вайтфаєри ніколи не відступають перед ворогом. Тільки ти не зрозумів одного: ворог — це ти!

Міра злетіла в небо. Її крила закрили залишки сонця, занурюючи поле битви в передчасну ніч.

— ПОЧИНАЙТЕ! — скомандувала вона.

Міра : 

Магістри випустили спільне закляття — Спис Стихій. Величезний стовп вогню, льоду, каменя, води та вітру помчав на наш загін. Це була сила, здатна зрівняти з землею місто.

Я просто пірнула вниз, розставивши крила.

— МОЄ! — закричала я Безодні всередині себе.

Я не відбила закляття. Я його випила. Спис Стихій врізався в мої крила і почав всмоктуватися в чорноту, як вода в сухий пісок. Моє тіло вило від напруги, вени ставали чорними, але я не зупинялася. Я поглинула всю їхню спільну магію і випустила її назад, але вже спотворену Порожнечею.

Чорний шторм ударив у магічний щит Академії. Звук був таким, ніби розбилося ціле небо. Щит, який тримався тисячу років, розсипався на тисячі мертвих іскор.

— ВПЕРЕД! — Кай першим увірвався в пролом, його біле полум’я випалювало шлях крізь ряди Залізного легіону.

Нуль-маги кинулися за ним. Вони не використовували закляття. Вони використовували Резонанс. Кожен їхній удар мечем супроводжувався магічним імпульсом, який розривав ефірні обладунки гвардійців. Це була не битва — це була стихійна сила.

Кай : 

Я пробивався до Головної Вежі. На моєму шляху постала Ізольда. Її очі були божевільними від страху та ненависті. Вона тримала артефакт, що випромінював темне сяйво Тирана.

— Ти зрадив свою кров, Каю! — вона випустила в мене промінь чистої розпаду.

Я не став ухилятися. Я просто виставив руку, і мітка Резонансу на моєму зап’ясті з'єдналася з вібрацією Міри, яка кружляла в небі над нами. Промінь Ізольди просто обтік мене, не завдавши шкоди.

— Кров — це лише вода, Ізольдо, — сказав я, роблячи випад. — А правда — це вогонь.

Мій меч пройшов крізь її жезл, розколюючи його на дрізки. Артефакт вибухнув, відкидаючи її назад. Я не став її добивати. Вона більше не була важливою. Важливим був той, хто прокидався під нашими ногами.

Земля під Академією здригнулася так сильно, що стіни веж почали падати. Фіолетовий туман почав вириватися з-під плит подвір’я.

— ВІН ПРОКИНУВСЯ! — закричали Магістри, кидаючи зброю і намагаючись втекти.

Міра : 

Я відчула його. Тиран піднявся. Це не була людина чи монстр. Це була сукупність усієї вкраденої магії за тисячу років. Величезна тінь, що нагадувала сплетіння тисяч змучених душ, почала підніматися з розлому в центрі Академії.

— Міро! — Кай був уже поруч. — Ми маємо запечатати його назад!

— Ні, Каю, — я приземлилася біля самого розлому. Мої крила пульсували в унісон із криком Тирана. — Його неможливо запечатати. Він — це ми. Всі Нуль-маги, яких вони вбили, — вони всередині нього. Ми не маємо його ховати. Ми маємо його звільнити.

— Що ти задумала? — Кай схопив мене за руку, і я відчула, як його вогонь наповнює мене останньою надією.

— Я стану його голосом. А ти — моїм серцем.

Я зробила крок у прірву. Кай, не вагаючись, стрибнув за мною.

Ми падали крізь шари чистої енергії. Тут, у самому серці Тирана, не було часу чи простору. Ми бачили обличчя: моїх батьків, вчителів, тисяч дітей. Вони всі благали про спокій.

У центрі цього хаосу сиділо воно — джерело всієї магії світу, заковане в кайдани з «Сліз Забуття».

Кай : 

Я бачив, як Міра підійшла до кайданів. Її крила обплели все джерело.

— Каю, віддай мені все! — крикнула вона. — Не тільки магію! Віддай мені свою пам'ять, свою любов, своє майбутнє! Нам потрібен Резонанс такої сили, щоб розбити саму концепцію Смерті!