Розділ 23

Міра : 

Я не спала вже три дні. Щоразу, коли я заплющувала очі, я бачила не сни, а пульсуючі вени самої землі. Поглинутий у шахтах фіолетовий туман Тирана не розчинився в мені — він став частиною мого кровообігу. Чорні візерунки на моїх руках тепер не просто світилися, вони ворушилися під шкірою, наче живі істоти.

Я сиділа на краю вежі, дивлячись на ліс. Раптом мої зіниці розширилися. Світ перестав бути кольоровим. Я побачила потоки енергії: життя дерев, дихання звірів і... холодні сталеві нитки, що тягнулися від Академії.

— Міро? — голос Кая змусив мене здригнутися.

Я повернулася до нього, і він відсахнувся. Я побачила це в його очах — віддзеркалення самої себе. Мої очі тепер були не сріблястими, а абсолютно чорними, без білків, заповненими космічною порожнечею.

— Ти... ти бачиш це? — прошепотіла я, вказуючи на небо, де збиралися важкі, неприродні хмари.

— Я бачу тільки грозу, — Кай підійшов ближче, попри страх, і взяв мої обличчя в долоні. Його пальці пекли моє холодне обличчя. — Міро, твоя температура впала до критичної позначки. Ти холодна, як камінь Вартового.

Кай : 

Вона вислизала від мене. Не просто в іншу кімнату — в інший вимір. Її присутність у замку стала настільки сильною, що навіть кам’яний вовк схиляв голову, коли вона проходила повз.

— Бран сказав, що вона — ключ, — я обернувся до Елізи, яка сиділа в кутку зали, малюючи вугіллям на підлозі дивні символи. — Але він не сказав, що ключ має згоріти, щоб відчинити двері.

— Вона не згорить, — маленька Еліза підняла очі. Її голос звучив занадто мудро для дитини. — Вона вчиться літати в безодні. Подивіться на її лопатки.

Я знову подивився на Міру. Її плащ був розірваний, і крізь тканину пробивалися чорні, напівпрозорі пасма енергії. Вони не були пір'ям. Це були згустки чистої Порожнечі, що нагадували крила гігантського нічного метелика.

— Я бачу їх, Каю, — Міра підійшла до краю вежі. — Я бачу Стирачів. Вони вже в лісі. Їх п'ятеро. І вони ведуть за собою те, що Рада називає «Гончими Забуття».

Міра : 

Я відчула їхній голод. Гончі Забуття — це істоти, створені з чистого антиефіру. Вони прийшли, щоб стерти наш замок з лиця землі.

— До зброї! — крикнув Кай вниз, на подвір’я. — Марку, арбалетників на стіни! Лукасе, готуй масляні пастки!

Я заплющила очі. Мені не потрібен був арбалет. Я відчула, як мої нові «крила» розгорнулися за спиною, поглинаючи світло навколо.

— Каю, дай мені свій вогонь, — сказала я, не повертаючись. — Весь. До останньої краплі.

— Ти не витримаєш такого об’єму! — він став поруч, вихоплюючи меч.

— Тепер витримаю. Я тепер не просто посудина. Я — безодня. А безодня не має дна.

Він поклав руку мені між лопаток, прямо туди, де коріння моїх темних крил входило в плоть. Вибух золотого полум’я змішався з моєю чорнотою. Я відчула, як мої крила стали матеріальними — важкими, палаючими фіолетовим вогнем.

Я відштовхнулася від вежі й полетіла вниз.

Кай : 

Це було найвеличніше і найстрашніше видовище в моєму житті. Міра не падала — вона пікірувала, наче хижий птах із легенд. Там, де її крила торкалися верхівок дерев, ліс миттєво покривався інеєм і чорним попелом.

Гончі Забуття — потворні істоти без очей, схожі на величезних лисих вовків — вискочили з підліску. Їх було більше десяти. Вони стрибнули на неї одночасно.

Міра просто згорнула крила навколо себе, створюючи кокон із чистої антимагії. Коли Гончі вдарилися об нього, вони просто розчинилися, наче сіль у воді. Жодного звуку, жодної крові. Тільки тиша Порожнечі.

— Вона робить це... — прошепотів Марк поруч зі мною на стіні. — Вона стирає Стирачів.

Міра : 

Я бачила їхній страх. Стирачі, які вважали себе вищою кастою вбивць, тепер задкували. Їхні руни на обладунках гасли, бо я висмоктувала з них саму суть магії.

— Хто ви такі, щоб судити нас? — мій голос лунав прямо в їхніх головах.

Я змахнула крилом, і хвиля чорного полум’я знесла трьох Стирачів разом із деревами. Але останній, командир, встиг активувати родинний артефакт Ради — «Око Істини».

Яскравий промінь білого світла вдарив мені в груди. Це була чиста енергія Тирана, витягнута прямо з підземель Академії.

Я відчула, як моє серце зупинилося. Крила почали розпадатися. Я падала на мох, відчуваючи, як фіолетовий туман всередині мене починає боротися з білим світлом «Ока».

— МІРО! — крик Кая був останнім, що я почула.

Кай : 

Я зістрибнув зі стіни замку, нехтуючи безпекою. Мої чоботи ледь торкнулися землі, як я вже біг до місця її падіння. Стирач готувався до другого пострілу, але я був швидшим. Мій меч, посилений гнівом і залишками Резонансу, розрубав «Око Істини» навпіл разом із рукою вбивці.

Я підхопив Міру. Вона була невагомою. Її крила зникли, залишивши лише глибокі чорні шрами на спині.

— Дихай, благаю, дихай... — я притиснув її до себе.

Вона відкрила очі. Чорнота зникла, повернувся сріблястий колір, але в глибині зіниць тепер назавжди залишилися фіолетові іскри.

— Каю... — прошепотіла вона, кашляючи кров’ю. — Я бачила його. Тирана. Він не спить. Він дивиться на нас через їхні очі.

Ми повернулися в замок, але перемога була гіркою. Тепер ми знали: Рада може використовувати силу Тирана на відстані. Наші стіни більше не були надійним захистом.

Ввечері Еліза підійшла до Міри, яка лежала біля каміна. Дівчинка поклала маленьку руку на її чоло.

— Ти тепер бачиш те саме, що і я, — сказала Еліза. — Ти бачиш, що світ — це просто тонка плівка над безоднею.

Міра подивилася на мене, і я зрозумів: вона більше не та дівчинка з підвалу. Вона стала чимось набагато більшим. Вона стала Вартовою Порожнечі.

— Нам потрібно йти до Академії, — сказала Міра, піднімаючись на ліктях. — Не чекати. А йти прямо в пащу звіра. Бо тільки там ми зможемо розрізати нитки, якими він нас тримає.