Розділ 19

Кай : 

Стіни замку здригалися від ударів, які не мали нічого спільного з фізикою. Це був тиск волі мого батька. Я відчував його магію — важку, як розплавлене золото, що заливало кожну щілину в кам'яній кладці.

— Кайдена! — голос батька прогримів над залою, розбиваючи залишки вітражів. — Виходь і прийми свою долю! Я не дозволю тобі згноїти ім'я Вайтфаєрів у цих руїнах!

Я подивився на Міру. Вона стояла біля Кристала, який ми витягли з підземель. Її обличчя було блідим, але очі світилися тим самим небезпечним сріблом. Наші руки досі були сплетені, і я відчував, як її Порожнеча жадібно вбирає залишки мого вогню.

— Він не піде, Герцогу! — крикнула Міра у вікно. Її голос був тонким, але він прорізав гуркіт облоги, як лезо. — Він більше не твоя зброя!

Міра : 

Я відчула, як повітря в залі стало густим. Двері, підсилені сталевими засувами, просто випарувалися. Не вибухнули, а перетворилися на хмару іскор.

Герцог Вайтфаєр увійшов у замок один. Його Залізний легіон залишився зовні, тримаючи периметр. Він виглядав не як людина, а як бог війни: його обладунок палахкотів білим полум'ям, а в руках він тримав «Сонце Катаклізму» — родинний артефакт, що міг випалити ціле місто.

— Відпусти його, дівчисько, — процідив він, навіть не дивлячись на мене. Його погляд був прикутий до Кая. — Каю, підійди до мене. Я розірву цей зв'язок. Це буде боляче, можливо, ти втратиш частину джерела, але ти залишишся Вайтфаєром.

— А що буде з нею? — Кай зробив крок вперед, закриваючи мене собою.

— Порожнеча має повернутися в землю, — холодно відповів батько. — Вона — помилка, яку я виправлю прямо зараз.

Кай : 

Батько підняв «Сонце Катаклізму». Зала наповнилася світлом, від якого почав плавитися камінь під нашими ногами. Я відчув, як моя власна магія вогню зрадницьки тягнеться до батька, наче благаючи про возз'єднання з сильнішим джерелом.

— Ні, — прошепотів я. — Міро, бери все.

Я не просто відкрив канали — я виштовхнув усю свою суть у наш Резонанс. Я віддав їй право керувати моїм полум'ям.

Міра скрикнула від напруги, але не відступила. Вона зробила те, чого не очікував навіть мій батько. Вона не стала ставити щит. Вона кинулася вперед, тягнучи мене за собою.

Ми врізалися в золоте сяйво Герцога як один снаряд.

Міра : 

Світ зник. Залишився лише нестерпний жар і голос Кая в моїй голові: «Тримайся, я твій якір!».

Я розкрила свою Порожнечу на повну потужність. Я не намагалася поглинути Герцога — це було неможливо. Я націлилася на «Сонце Катаклізму». Артефакт завібрував у його руках. Він харчувався ефіром, а я була тим, що цей ефір знищує.

— ТИ! — Герцог вперше подивився мені в очі, і я побачила в них жах. — Ти не просто поглиначка... ти Двері!

— Двері, які ти сам допоміг відчинити, коли вбив мою сім'ю! — закричала я.

Наш Резонанс став ідеальним. Моя чорна енергія обплела біле полум'я Кая, створюючи ланцюг, який замкнувся на артефакті Герцога. Стався зворотний поштовх. «Сонце» згасло, висмоктавши всю магію з обладунків батька Кая.

Герцог упав на коліна, важко дихаючи. Його вогонь згас. Тепер він був просто людиною в обпаленому металі.

Кай : 

Я стояв над батьком. Мій меч лежав біля його шиї, але я не відчував торжества. Тільки втому, яка просочувала кожну клітину тіна.

— Іди, батьку, — сказав я. Мій голос був чужим, глибоким. — Забирай свій легіон і йди. Розкажи Раді, що Резонанс неможливо розірвати. Розкажи їм, що Нульовий рівень тепер має власний замок.

Герцог підняв голову. В його погляді була поразка, але й щось інше... дивна, похмура повага.

— Ти вибрав свій шлях, сину. Але пам'ятайте обоє: Рада не пробачає слабкості. Наступного разу вони надішлють не солдатів. Вони надішлють Стирачів.

Він підвівся, важко спираючись на стіну, і вийшов з руїн. За хвилину гуркіт кроків Залізного легіону почав віддалятися.

Міра : 

Ми залишилися в повній тиші. Кристал у центрі зали світився рівним синім світлом, наче дякував нам.

Я відчула, як мої ноги підкошуються. Кай підхопив мене, притискаючи до себе. Його серце билося так само швидко, як і моє. Ми були виснажені, поранені, але ми вистояли проти найсильнішої людини королівства.

— Міро, подивися на Кристал, — прошепотів Кай.

На поверхні Кристала почали проступати імена. Тисячі імен.

— Це... список усіх Нуль-магів, яких Рада намагалася стерти з історії? — запитала я, торкаючись каменя.

— Це не просто список, — Кай подивився на мене, і в його очах спалахнув вогонь, який вже неможливо було загасити жодним зіллям. — Це наше майбутнє. Ми збираємо їх усіх тут. Ми зробимо цей замок місцем, де жодну «порожнечу» не називатимуть сміттям.

Я посміхнулася, вперше за довгий час відчуваючи справжній спокій. Ми виграли цю битву. Наші мітки на руках більше не пекли — вони гріли.

— Нам знадобиться багато провізії, — зауважила я, дивлячись на порожні ящики.

— І багато сталі, — додав Кай, усміхаючись у відповідь. — Але, здається, у нас тепер є ціла армія, яка готова її викувати.

Ми стояли в центрі нашого нового королівства — двоє вигнанців, які стали легендою ще до того, як закінчився їхній перший рік навчання.