Розділ 18

Міра :  

Я стояла на найвищій вцілілій вежі замку Вальєрів. Вітер розвівав моє понівечене плаття, але я не відчувала холоду. Мої руки були вільні від бинтів, і Печатка Хаосу на них пульсувала тьмяним, але впевненим світлом. Магія поверталася, але вона більше не була дикою — вона стала моєю частиною, як дихання.

— Подивися, Каю, — я вказала на обрій, де західне сонце фарбувало хмари в колір крові.

З-за лісу виходили перші колони «Залізного легіону». Це не було розрізнене збіговисько, яке ми розбили вчора. Це була еліта. Чоловіки в обладунках із загартованої сталі, що іскрилася ефірними рунами. Вони не їхали на конях — вони йшли чітким ладом, і кожен їхній крок відлунював у землі, як удар молота.

— Батько прийшов сам, — прошепотів Кай, стаючи поруч зі мною. Його рука більше не була перев’язана, але на ній все ще виднівся шрам. Він стискав руків'я свого важкого меча так міцно, що кісточки пальців побіліли. Його білий мундир був розірваний, оголюючи груди, де прямо над серцем тепер пульсувало золоте тавро Резонансу.

— Він не просто прийшов, — сказала я, відчуваючи, як Порожнеча в мені починає реагувати на наближення такої кількості ефірної енергії. — Він прийшов, щоб знищити нас. Всіх.

Кай : 

Я бачив прапор із Золотим Грифоном, що розвівався над центральною колоною. Мій батько, Великий Герцог Вайтфаєр, йшов попереду. На ньому не було шолома, і його золотисте волосся світилося на сонці. Його обличчя було застиглою маскою гордості та зневаги.

— Всім до зброї! — мій голос перекрив вітер.

Студенти-нульовики кинулися до бійниць. Лукас і Марк почали роздавати арбалети. Ми навчили їх головному: Залізний легіон не боїться арбалетних болтів, але вони бояться Резонансу.

— Міро, ти готова? — запитав я, дивлячись на неї. Вона була такою маленькою на цій вежі, але в її очах була така сила, що я мимоволі затамував подих.

— Я готова бути твоєю Порожнечею, — відповіла вона, і її очі стали абсолютно чорними, за винятком двох золотих іскор. — А ти будь моїм Полум'ям.

Міра : 

Перший удар Залізного легіону був не магічним, а фізичним. Величезний таран, посилений рунами, вдарив у ворота замку. Камінь здригнувся, і по стінах пішли тріщини.

— Стріляйте! — крикнув Кай.

Студенти випустили залп арбалетних болтів. Але обладунки Залізного легіону були не просто сталлю — вони були ефірними щитами. Болти відскакували від них, як іграшкові.

— Магія! Вони використовують магію! — закричав хтось із студентів.

З-за обладунків легіонерів вирвалися ефірні стріли. Вони летіли в нас, наче вогняний дощ.

— Тримайтеся! — Кай зробив крок вперед, і навколо нього вибухнуло стіна білого вогню. — Міро, поглинай!

Я розвела руки в сторони. Бинти на моїх зап'ястях спалахнули й розлетілися попелом, оголюючи чорні мітки. Вони більше не були таємницею. Вони були моєю зброєю.

— Каю, зараз! — скомандувала я.

Кай : 

Я не вагався ні секунди. Я поклав руки їй на плечі, заплющив очі й відкрив усі шлюзи своєї магії. Все те руйнівне, дике біле полум'я, яке я роками вчився стримувати, я спрямував у неї.

Це було схоже на вибух наднової. Я відчував, як моє джерело спустошується, але Міра не згорала. Вона ставала дзеркалом. Моя магія, проходячи крізь її «Нуль», трансформувалася. Вона ставала прозорою, холодною і нестерпно гострою.

— Повернися в безодню! — крикнула Міра.

З її долонь вирвався не вогонь, а хвиля абсолютної прозорості. Там, де вона проходила, ефірні стріли не просто зникали — вони анігілювали. Їхня структура розпадалася на атоми, бо вони не могли поглинути те, що само є Порожнечею.

Ми рухувалися як один механізм. Я був паливом, вона — двигуном. Ми кружляли вежею, і кожен наш крок супроводжувався спалахом біло-синього світла. Вчителі стояли, опустивши палички. Студенти заворожено спостерігали, як «сміття» з підвалу та «принц» вогню випалюють темряву, яку не змогли зупинити магістри.

Міра : 

Але Залізного легіону було забагато. Найбільший із них, справжній колос із сотнею очей, замахнувся величезною лапою прямо на групу молодшокурсників.

— Міро, у нас закінчується час! — крикнув я, відчуваючи, що мої сили на межі. — Давай останній удар!

— Тримай мене, Каю! Просто не відпускай!

Вона схопила мене за руки, переплітаючи наші пальці. Наші мітки зіткнулися, і світ навколо нас просто перестав існувати. Замість стін Академії я побачив космос. Замість підлоги — зоряний пил.

Ми випустили спільну хвилю енергії — Печатку Хаосу в її чистому вигляді. Це був удар такої сили, що скляна вежа Академії здригнулася до самого фундаменту. Велетенський монстр розсипався чорною сажею, а за ним і всі інші тіні.

Ми впали на коліна, важко дихаючи. Книга лежала між нами, тепер абсолютно спокійна, наче нічого й не сталося. Але на моїй правій долоні залишився слід — маленька чорна мітка у формі тієї самої руни.

Я подивилася на Міру. На її руці був точно такий самий знак.

— Тепер ми пов’язані, — прошепотіла вона, дивлячись на свої пальці. — Твій вогонь тепер частина мого Нуля.

Я хотів щось відповісти, хоча б якусь шпильку, щоб приховати свій шок. Але слова застрягли в горлі. Бо я знав: віднині моє життя залежить від дівчини, яку я ще вранці вважав ніким.