Розділ 16

​Мої долоні тремтіли не від страху, а від порожнечі. Після того, як я висмоктала магію Септимуса, всередині наче все випалило. Резонанс згас, залишивши по собі лише глухий біль у м’язах. Я подивилася на Кая — він був блідим, його білий мундир заляпаний кіптявою та кров’ю. Він теж був на межі.

​— У нас немає часу на відновлення, — прошепотів він, стискаючи моє плече. — Гвардія Ради не чекатиме, поки ми прийдемо до тями.

​Ми спустилися на Нульовий рівень. Тут не було золотих люстр чи м’яких килимів. Тільки холодний камінь і запах вогкості. Студенти-вигнанці вже чекали на нас. Лукас стояв попереду, тримаючи в руках стару сумку з картами та залишками їжі. Його тіні були тьмяними, майже прозорими — він теж віддав усе, що мав, під час битви з Гнильцями.

​— Ви зробили це? — запитав Лукас, дивлячись на наші виснажені обличчя.

​— Септимус мертвий, — коротко відповів Кай. — Але Рада знає. Мій батько знає. Ізольда веде гвардію сюди.

​У підземеллі запала тиша. Студенти переглядалися. Вони знали: залишитися тут — означає потрапити до Казематів Забуття. Піти з нами — означає стати злочинцями.

​— Хто зі мною? — я вийшла вперед, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Я не обіцяю вам замків чи слави. Тільки шлях до руїн мого дому і правду, яку в нас намагалися вкрасти.

​Один за одним, «сміття» Академії почали підходити до нас. П’ятнадцятеро людей. Ті, кого суспільство списало з рахунків, тепер були нашою єдиною армією.

​Ми виходили через стічні тунелі — єдиний шлях, який не контролювала гвардія. Позаду залишалася Академія, яка була моїм домом вісімнадцять років. Тепер це була золота клітка, ворота якої захлопнулися назавжди.

​— Стійте, — я підняв руку, коли ми підійшли до виходу на поверхню біля Західних воріт.

​Попереду, у світлі смолоскипів, виблискували обладунки. Гвардійці Ради вишикувалися півколом. Їх було щонайменше тридцять. І попереду — Ізольда. Вона змінила сукню на бойовий шкіряний обладунок, а її погляд був гострішим за лід.

​— Ти справді думав, що зможеш вивести це збіговисько через підвал, Каю? — вона виставила вперед жезл. — Я знаю цей замок краще за тебе.

​— Відійди, Ізольдо, — я зробив крок вперед, закриваючи Міру собою. Моя рука лягла на руків'я меча. Магії майже не залишилося, але я все ще був найкращим фехтувальником випуску. — Ти не хочеш цього бою.

​— Я хочу повернути те, що належить мені! — закричала вона. — Твій батько наказав привести тебе живим, а дівчисько... дівчисько йому не потрібне.

​Я бачила, як гвардійці почали вихоплювати мечі. У них була зброя, обладунки й чисельна перевага. У нас — тільки втома і відчай.

​— Лукасе, веди всіх до лісу, — тихо наказала я. — Ми з Каєм затримаємо їх.

​— Міро, ти збожеволіла? — Лукас вчепився в мій лікоть. — Ти ж пуста! Ти не зможеш поглинути навіть іскру!

​— Мені не потрібна магія, щоб бути перешкодою, — я вихопила з-за пояса короткий ніж, який колись подарував мені батько (той самий, що я знайшла в бібліотеці).

​Кай оголив свій меч. Сталь дзвеніла в нічній тиші.

— На рахунок три. Біжіть.

​Бій був коротким і жорстоким. Гвардійці кинулися в атаку. Кай рухався як розлючений вихор, відбиваючи удари двох, а потім трьох супротивників одночасно. Я крутилася поруч, використовуючи свою спритність, щоб підсікати ворогів і збивати їх з ніг.

​Ми не вбивали їх — вони все ще були тими, з ким ми вчора сиділи за одним столом. Але ми діяли без жалю.

​— ТИ! — Ізольда спрямувала жезл на мене. Останні краплі її магічної енергії зібралися в крижаний спис.

​Вона випустила його. Я бачила, як він летить прямо мені в груди. Час сповільнився. Я була занадто виснажена, щоб ухилитися.

​Раптом Кай опинився поруч. Він не встигав відбити спис мечем. Він просто закрив мене своїм тілом.

​Удар прийшовся в ліве плече. Холод прошив мене наскрізь, випалюючи залишки тепла. Я впав на одне коліно, стискаючи зуби, щоб не закричати.

​— КАЙ! — Міра була поруч миттєво. Її очі були сповнені такого гніву, що навіть Ізольда відсахнулася.

​Вона схопила мій меч, який випав з моїх пальців. Вона ніколи не вчилася фехтуванню, але зараз нею рухало щось інше. Вона кинулася на Ізольду, і та, не чекаючи такої люті від «тендітної поглиначки», оступилася. Міра приставила вістря до її горла.

​— Накажи їм відступити, — процідила Міра. Її голос був холоднішим за лід Ізольди. — Або твій рід закінчиться тут і зараз. Мені немає чого втрачати, Ізольдо. Ти вже забрала в мене все.

​Ізольда зблідла. Вона подивилася на гвардійців, потім на Міру.

— Відступіть, — прохрипіла вона.

​Гвардія почала повільно розходитися, звільняючи шлях до лісу. Лукас і студенти швидко проскочили повз них.

​Міра відкинула меч і підхопила мене під праву руку. Я відчував, як кров просочує тканину мантії, але мені було байдуже. Ми були вільні.

​Ми заглибилися в ліс. Академія зникла за деревами, залишивши лише заграву смолоскипів на стінах. Ми йшли всю ніч. Я підтримувала Кайдена, Лукас допомагав пораненим студентам.

​Коли перші промені сонця торкнулися верхівок сосен, ми вийшли на галявину. Перед нами розкинулася долина, а вдалині виднілися руїни замку Вальєрів.

​Ми зупинилися. П’ятнадцятеро вигнанців, поранених, виснажених, без магії, але з гордо піднятими головами.

​Кай сперся на дерево, важко дихаючи. Його рука була перев’язана клаптем моєї сукні.

— Ми зробили це, — сказав він, дивлячись на руїни. — Ми пішли.

​Я подивилася на свої руки. На них не було міток — вони згасли. Ми були просто людьми. Але в цю мить я зрозуміла: сила не в Резонансі. Сила в тому, що ми не зламалися.

​— Це тільки початок, Каю, — я взяла його за здорову руку. — Ми повернемося. Але вже не як учні. А як ті, хто принесе справжнє правосуддя.

​Попереду був довгий шлях до відновлення, до пошуку зброї та союзників. Але зараз, на цій галявині, ми вперше за довгий час могли просто дихати. Без нагляду Ректора. Без наказів Ради. Без брехні Ізольди.