Розділ 13

Кай : 

Стеля моїх покоїв здавалася чужою. Кожна річ у цій кімнаті — від золотих кубків до вишитих гербів Вайтфаєрів — виглядала правильними, але «мертвими». Ізольда сказала, що я перевтомився. Батько сказав, що магічний викид під час битви пошкодив мої канали.

Але чому тоді в моїх грудях зяє діра розміром з океан?

Я заплющую очі й бачу спалахи. Біле полум’я. Синя темрява. І чийсь голос... хрипкий, відчайдушний, він кликав мене на ім’я так, ніби я був його єдиним порятунком.

— Міра... — прошепотів я в порожнечу кімнати.

Це ім'я обпекло язик, як розпечене вугілля. Хто це? Служниця? Студентка? Чому від однієї думки про неї моє серце пропускає удар, а мітка на руці починає свербіти так, ніби під шкіру загнали голку?

Я встав із ліжка. Ніч була холодною, але мені було спекотно. Моя магія вирувала, вона не хотіла підкорятися. Вона тягла мене кудись вниз. Туди, де пахло сирістю, старим папером і... надією.

Я накинув плащ і вислизнув із кімнати, ігноруючи варту. Я знав ці таємні ходи, хоча не пам’ятав, звідки. Ноги самі вели мене повз статуї горгулій, вниз по гвинтових сходах, все глибше під фундамент Академії.

Міра : 

Я сиділа на підлозі в бібліотеці Нульового рівня, обійнявши коліна. Навколо мене валялися розірвані сторінки моїх власних записів. Лукас намагався заговорити до мене, але я прогнала його. Мені хотілося зникнути. Стати тією самою «порожнечею», про яку всі казали.

Якщо він мене не пам’ятає, то чи існую я взагалі? Адже я була створена для цього Резонансу.

Раптом двері скрипнули. Я не підняла голови.

— Лукасе, я ж просила залишити мене саму.

— Я не Лукас.

Цей голос. Я здригнулася так сильно, що вдарилася потилицею об полицю. Біля входу стояв Кай. Він виглядав розгубленим, його волосся було розпатлане, а плащ — у пилюці. Але його очі... вони все ще були золотими. Тільки тепер у них не було впізнавання. Лише болісний пошук.

— Що ти тут робиш, спадкоємцю Вайтфаєр? — я піднялася, витираючи сльози рукавом. Мій голос звучав грубо, щоб приховати те, як сильно тремтять мої руки. — Твоя наречена, мабуть, уже шукає тебе з келихом свого «чудового» вина.

Кай : 

Я дивився на неї. Вона була такою маленькою в цьому величезному підвалі. Вона виглядала розбитою, але в її поставі було стільки гордості, що я мимоволі затамував подих.

— Я не можу спати, — сказав я, роблячи крок вперед. — Мені сказали, що ти — «тимчасове непорозуміння». Що ти просто поглиначка, яка випадково опинилася поруч.

— Так і є, — вона відвернулася, збираючи книги зі столу. — Твій батько і твоя майбутня дружина мають рацію. Повертайся нагору, Каю. Там твоє місце.

— Тоді чому мені здається, що я помираю без твого голосу? — я майже вигукнув це.

Вона завмерла. Книга випала з її рук і з глухим звуком ударилася об камінь.

Я підійшов ближче. Кожен крок давався важко, наче я йшов крізь густу смолу. Коли між нами залишилося всього кілька сантиметрів, я відчув це. Магія. Вона не виходила від неї — вона виходила від нас. Наші аури почали переплітатися, створюючи знайоме сяйво, яке я ніби бачив уві сні.

— Моя рука... — я підняв долоню. Мітка почала пульсувати чорним світлом. — Вона горить, коли я поруч із тобою. Поясни мені. Хто ти? Ким ми були?

Міра : 

Я подивилася в його очі й побачила там ту саму іскру, яку не змогла загасити навіть Сльоза Забуття. Вона була глибоко, під шарами льоду, але вона була живою.

— Ми були всім, Каю, — прошепотіла я, піднімаючи свою руку. Моя мітка теж ожила, відгукуючись на його близькість. — Ми були Резонансом. Ми були єдиною силою, яка змогла врятувати цю Академію. Ти обіцяв, що ніколи не відпустиш мою руку. Ти обіцяв, що ми разом напишемо фінал цієї книги.

— Я... я нічого не пам’ятаю, — він схопився за голову, і я бачила, як йому боляче. Льодова магія Ізольди боролася з його справжньою природою. — Мені здається, що в моїй голові тисячі скляних стін!

— Тоді розбий їх, — я зробила те, на що не мала права. Я схопила його за обличчя і притиснула своє чоло до його. — Не згадуй розумом, Каю. Згадуй вогнем.

Я відкрила свою Порожнечу. Не для того, щоб забрати його силу, а для того, щоб віддати йому все, що я зберегла в собі. Кожен наш дотик, кожен спільний вдих, кожну іскру Резонансу. Я вливала в нього наші спогади, наче рідке золото.

Кай : 

Це було як удар блискавки. Скляні стіни в моїй голові не просто тріснули — вони розлетілися на мільйони скалок, обпікаючи мозок болем.

Бал. Скляні скалки. Її рука в моїй.

«Ти довіряєш мені?» — «Більше, ніж собі».

Вибух під Кристалом Світу. Наші корони. Її посмішка під першими променями сонця.

Я закричав, падаючи на коліна, але Міра не відпускала мене. Вона тримала моє обличчя, і я відчував, як її сльози капають на мої руки.

— Міра... — я видихнув це ім'я, і цього разу воно не обпекло. Воно стало моїм киснем.

Я розплющив очі. Світ став чітким. Порожнеча в моїх грудях зникла, заповнена її теплом. Я пам’ятав усе. Кожну секунду. Кожну брехню Ізольди. Кожне слово батька.

— Я згадав, — сказав я, притягуючи її до себе і міцно обіймаючи. — Я згадав тебе, моя Порожнеча.

— Каю... ти ледь не зник, — вона ридала в моє плече, стискаючи мою мантію пальцями.

— Більше ніколи, — я підвівся, допомагаючи їй встати. Мій вогонь повернувся, але тепер він був іншим. Він був білим, із синіми прожилками її магії. — Ізольда і Септимус припустилися великої помилки. Вони думали, що можуть стерти те, що викарбувано в самому серці Хаосу.

Я подивився на двері бібліотеки. Я відчував, як Ізольда нагорі вже зрозуміла, що її закляття розбите. Вона відчула наш Резонанс.

— Міро, тепер ми не будемо чекати ранку, — мій голос став холодним, як сталь. — Ми йдемо до Ректора. Але цього разу ми не будемо просити захисту. Ми будемо вимагати правди. І якщо Септимус не скаже нам ім'я вбивці твоїх батьків... я спалю цю Академію разом із його радою.