Розділ 10

Міра : 

Світло від відновленого Кристала Світу було настільки яскравим, що різало очі. Ми з Каєм повільно опустилися на кам'яну підлогу печери. Мої ноги тремтіли, а сукня перетворилася на горіле шмаття, але всередині я відчувала дивну, крижану впевненість. Порожнеча більше не була моїм прокляттям. Вона стала моїм троном.

Я подивилася на Ректора Аларіка. Він підводився з колін, витираючи кров з чоло. У його погляді не було люті — лише зацікавленість науковця, який щойно побачив неможливе. А от батько Кая... Герцог Вайтфаєр дивився на нас так, наче ми були монстрами, яких він сам породив.

— Ви... ви розбили печатку, — прохрипів Герцог, стискаючи кулаки. — Ви змішали чисту кров вогню з цією... низинною магією підземель. Каю, ти зрадив свій рід!

Кай зробив крок вперед. Його мундир був розірваний, оголюючи груди, де прямо над серцем тепер пульсувало золоте тавро Резонансу.

— Мій рід — це сила, батьку, — голос Кая відлунював від стін печери, як удар дзвона. — А сила тепер тут. З нею. Якщо ти називаєш зрадою порятунок світу, то я зрадник. Але спробуй підійти ближче — і ти дізнаєшся, як пахне вогонь, що пройшов крізь Порожнечу.

Кай : 

Я бачив, як батько здригнувся. Він завжди боявся того, чого не міг контролювати. А нас із Мірою зараз не міг контролювати навіть сам Бог Стихій.

— Досить, — Ректор Аларік підняв руку, зупиняючи назріваючу сварку. — Герцогу, залиште нас. Академія під моїм управлінням, і те, що тут сталося — справа внутрішнього статуту.

Коли обурений батько пішов, гупаючи чоботами, Аларік повернувся до нас. Його очі світилися дивним фіолетовим світлом.

— Ви відкрили Одинадцятий рівень. Тепер ви не студенти. Ви — Охоронці Кристала. Але пам’ятайте: новина про Резонанс розлетиться світом за лічені години. Магічні Ордени прийдуть за вами. Одні захочуть вас вивчити, інші — знищити, щоб не порушувати баланс п’яти стихій.

— Нехай приходять, — Міра підійшла до мене і переплела свої пальці з моїми. — Ми готові.

— Ви готові до битви, — сумно посміхнувся Ректор. — Але чи готові ви до правди? Міро, ти думала, чому твоя магія — саме Порожнеча? Чому ти потрапила на Нульовий рівень саме в рік, коли Кай мав отримати свою повну силу?

Я відчув, як рука Міри в моїй долоні здригнулася. Ми перезирнулися.

Міра : 

Слова Ректора впали в тишу, як каміння в глибоку воду.

— Ви хочете сказати... що все це було сплановано? — прошепотіла я.

Аларік підійшов до Кристала і торкнувся його поверхні. Всередині каменя почали пропливати образи минулого. Я побачила жінку з такими ж очима, як у мене. Вона тримала на руках немовля, а поруч стояв чоловік, від якого виходило знайоме біле полум'я.

— Твоя мати була останньою з роду Нуль-магів, Міро. А чоловік поруч — дід Кайдена. Вони намагалися створити Резонанс ще тоді, але їх зрадили. Твою сім'ю знищили, а тебе сховали серед людей, стерши пам'ять. Твоє повернення в Академію не було випадковим. Літопис сам привів тебе сюди.

Я відчула, як світ навколо мене закрутився. Моя родина... моє минуле... все було брехнею. Я подивилася на Кая. Він виглядав приголомшеним. Ми були пов'язані не просто магією, а кров'ю і таємницями, які тяглися крізь десятиліття.

— Тепер ви розумієте, чому ваш зв'язок такий сильний? — продовжував Аларік. — Ви — дві половинки одного цілого, які мали зустрітися, щоб зупинити Гниль. Але той, хто вбив твоїх батьків, Міро... він все ще живий. І він зараз серед Великих Магістрів Ордену.

Кай : 

Лють закипіла в моїх жилах, але це не був руйнівний вогонь. Це був холодний, розсудливий гнів. Я пригорнув Міру до себе, відчуваючи, як вона тремтить.

— Ми знайдемо його, — сказав я, дивлячись прямо в очі Ректору. — Хто б це не був. Він пошкодує, що не закінчив справу тоді.

— Тоді починайте навчання, — Аларік кинув нам два однакових кільця з чорного металу. — Це обмежувачі. Вони допоможуть приховати сяйво Резонансу від сторонніх очей. Завтра вранці ви вийдете до Академії як звичайні учні. Але вночі... вночі ви будете тут, вивчати справжню магію Хаосу.

Ми одягли кільця. Сяйво наших міток згасло, але тепло в серцях залишилося.

Ми виходили з печери, піднімаючись нагору, до сплячої Академії. Попереду був світанок. Новий день, у якому ми більше не були просто підлітками. Ми були короновані Порожнечею та Полум’ям.

Коли ми вийшли на балкон головної вежі, сонце почало сходити. Його промені торкнулися шпилів Академії П'яти Стихій.

— Каю? — Міра подивилася на мене. На її обличчі була легка усмішка, хоча в очах все ще блищали сльози.

— Так?

— Це був лише вступ до нашої книги, чи не так?

Я взяв її за руку і подивився на сонце.

— Це був перший розділ, Міро. І я обіцяю: у цій книзі буде щасливий фінал. Навіть якщо нам доведеться спалити весь світ, щоб його написати.