Розділ 9

Міра : 

Пилюка від битви ще не вляглася, а повітря в бальній залі все ще пекло озоном. Ми з Каєм стояли в центрі кола, оточені сотнями очей: переляканими, захопленими, заздрісними. Наші переплетені руки світилися єдиним візерунком — срібним сплетінням, яке пульсувало в такт нашим серцям.

— Геть! Дайте їм дорогу! — прогримів голос Кая.

Він не просив. Він наказував. І, на моє здивування, горді аристократи, принци та графи вогню, води й землі розступилися. Вони відчували силу, яка виходила від нас — силу, що була старшою за саму Академію.

Ми майже бігли темними коридорами, повз статуї горгулій, які, здавалося, схиляли голови, коли ми проходили повз. Тільки опинившись за іржавими дверима Нульового рівня, я дозволила собі вдихнути.

— Лукасе! — крикнула я, вбігаючи в бібліотеку. — Літопис! Де він?

Лукас стояв біля стелажа, його обличчя було білим, як крейда. Тіні навколо нього не просто літали — вони кричали беззвучними голосами.

— Він відкрився, Міро... — прошепотів він, вказуючи на стіл. — Остання сторінка. Вона проявилася в ту мить, коли ви з Каєм випустили Резонанс.

Кай : 

Я підійшов до столу, відчуваючи, як моя магія тягнеться до книги. Міра поклала руку на обкладинку, і чорна шкіра літопису розійшлася, наче жива плоть.

На останній сторінці не було слів. Там був малюнок. Дві постаті — одна з короною з чорного льоду, інша з троном із білого полум'я. Вони трималися за руки, а під їхніми ногами тріскався світ.

— «Коли Нуль зустріне Одиницю, час зупиниться», — прочитав я напис, що почав проступати кров’ю на папері. — «Печатка Хаосу — це не в’язниця. Це ключ до дверей, які ніколи не мали відчинятися».

Раптом підлога під нами здригнулася сильніше, ніж під час балу. Але це не був напад монстрів. Це була сама Академія. Стіни бібліотеки почали розсуватися, відкриваючи прохід, якого не було на жодній карті.

— Це... Одинадцятий рівень, — прошепотіла Міра. — Серце Академії.

— Ми маємо йти туди, — я міцніше стиснув її долоню. — Якщо ми цього не зробимо, Резонанс розірве нас ізсередини. Ти відчуваєш це, Міро?

Вона кивнула. Я знав, що вона відчуває. Моя сила в ній стала настільки густою, що вона ледь могла дихати. А її порожнеча в мені висмоктувала всі мої сумніви. Ми стали залежними один від одного, як небо від сонця.

Міра : 

Ми спускалися гвинтовими сходами, що вели в саму глибину землі. Там, у гігантській печері, заповненій чистим ефіром, висів величезний Кристал Світу. Але він не був чистим. По його центру проходила чорна тріщина, з якої витікала та сама гниль, що напала на бал.

— Тепер ви розумієте? — почувся спокійний, владний голос із тіні.

З-за кристала вийшов Ректор Аларік. Але він не був один. Поруч із ним стояла людина в розкішній червоній мантії — батько Кая, Великий Герцог Вайтфаєр.

— Батьку? — Кай зробив крок вперед, закриваючи мене собою. — Що ти тут робиш?

— Рятую нашу спадщину, сину, — Герцог подивився на мене з такою люттю, що я відчула, як моє поглинання мимоволі активувалося. — Ця дівчина — паразит. Вона вкрала твою долю. Кристал вмирає, бо йому потрібна жертва. Жертва Нульового рівня.

— Ні! — крикнув Кай, і навколо нього вибухнуло стіна білого вогню. — Ви не торкнетеся її!

— Каю, заспокойся! — Аларік підняв руку, і магія ефіру почала здавлювати вогонь Кайдена. — Це єдиний шлях. Печатка Хаосу на ваших руках — це мітка жертви. Міра має віддати всю поглинуту магію Кристалу, щоб закрити тріщину. Але вона не виживе після цього.

Я відчула, як холод пробіг по спині. Вони хотіли використати мене як батарейку, яку просто викидають після використання.

— Я не дозволю, — голос Кая став низьким, майже звіриним. — Ви кажете про жертву? Тоді беріть мою силу теж. Ми — Резонанс. Якщо забираєте в неї — забирайте і в мене!

Кай : 

Я бачив страх в очах батька. Він знав, що я не жартую. Я повернувся до Міри й подивився їй прямо в очі.

— Ти довіряєш мені? — запитав я.

— Більше, ніж собі, — відповіла вона, і в її погляді спалахнула та сама незламна сила, яку я полюбив.

Ми не чекали нападу. Ми напали першими. Але не на Ректора чи мого батька. Ми вдарили по самому Кристалу Світу.

Наші переплетені руки випустили спільний промінь — біло-синій хаос. Кристал завібрував, тріщина почала розширюватися, поглинаючи нашу енергію.

— Ви збожеволіли! Ви знищите Академію! — кричав Ректор, намагаючись поставити щити.

Але ми не знищували. Ми змінювали правила гри. Я віддавав вогонь, Міра перетворювала його на чистий ефір, і ми вливали цю суміш прямо в серце тріщини. Це було фізично боляче — здавалося, мої кістки плавляться, а кров перетворюється на рідке золото.

Міра кричала від напруги, її волосся розвівалося, а очі стали повністю чорними з золотою іскрою посередині.

— ТРИМАЙСЯ! — крикнув я, відчуваючи, як ми обидва піднімаємося в повітря, підхоплені магічним вихором.

Вибух був тихим. Повною тишею, яка поглинула весь звук.

Коли я розплющив очі, печера сяяла первозданним світлом. Тріщина зникла. Кристал став прозорим, як сльоза. Ректор і мій батько лежали на підлозі, відкинуті хвилею.

А ми з Мірою... ми все ще висіли в повітрі. Над нашими головами сяяли дві корони — одна з полум’я, інша з чистої порожнечі. Наші мітки на руках злилися в золоті наручі, які вже не можна було приховати бинтами.

Ми більше не були студентами. Ми стали тими, хто тримає баланс цього світу.

— Ну що, «порожнеча»? — я посміхнувся, витираючи кров з губи. — Схоже, наш навчальний план щойно дуже сильно змінився.

Міра подивилася на мене, і в її усмішці була вся магія всесвіту.

— Каю, ми щойно не просто врятували Академію. Ми стали її володарями.