Розділ 8

Міра : 

Скляні скалки люстр посипалися на паркет, наче діамантовий дощ, але в них не було краси — лише смертельна небезпека. Музика обірвалася на високій ноті, замінившись криками жаху. З розбитих вікон у бальну залу вповзала жива темрява. Це були не просто тіні, це були Стрижневі Гнильці — істоти з міжсвіття, які харчуються чистою магією.

— Назад! Всі за бар’єри! — прогримів голос Магістра Брока, але його вогняні кулі, вдаряючись об монстрів, просто розчинялися. Гнильці ставали лише більшими, поглинаючи стихійну магію викладачів.

Я відчула, як Кай сильніше стиснув мою руку. Його долоня була гарячою, як розпечена сталь.

— Вони їдять наш вогонь, Міро, — прошепотів він. Його очі світилися золотом, а по венах на шиї пробігали білі іскри. — Якщо я вдарю зараз, я просто нагодую їх.

— Ні, — я заперечно хитнула головою, відчуваючи, як Печатка в моєму серці починає обертатися, як розлючений вихор. — Ти не вдариш. Ти віддаси силу мені.

Я зробила крок вперед, виходячи з кола переляканих аристократів. У своїй простій синій сукні я виглядала як самогубця перед обличчям триметрової тіні, що роззявила пащу прямо переді мною.

— Міро, ти збожеволіла! — крикнув хтось із натовпу, але я вже не чула.

Я розвела руки в сторони. Бинти на моїх зап'ястях спалахнули й розлетілися попелом, оголюючи чорні мітки. Вони більше не були таємницею. Вони були моєю зброєю.

— Каю, зараз! — скомандувала я.

Кай : 

Я не вагався ні секунди. Я поклав руки їй на плечі, заплющив очі й відкрив усі шлюзи своєї магії. Все те руйнівне, дике біле полум'я, яке я роками вчився стримувати, я спрямував у неї.

Це було схоже на вибух наднової. Я відчував, як моє джерело спустошується, але Міра не згорала. Вона ставала дзеркалом. Моя магія, проходячи крізь її «Нуль», трансформувалася. Вона ставала прозорою, холодною і нестерпно гострою.

— Повернися в безодню! — крикнула Міра.

З її долонь вирвався не вогонь, а хвиля абсолютної прозорості. Там, де вона проходила, Гнильці не просто зникали — вони анігілювали. Їхня структура розпадалася на атоми, бо вони не могли поглинути те, що само є Порожнечею.

Ми рухалися як один механізм. Я був паливом, вона — двигуном. Ми кружляли бальною залою, і кожен наш крок супроводжувався спалахом біло-синього світла. Вчителі стояли, опустивши палички. Студенти заворожено спостерігали, як «сміття» з підвалу та «принц» вогню випалюють темряву, яку не змогли зупинити магістри.

Але Гнильців було забагато. Найбільший із них, справжній колос із сотнею очей, замахнувся величезною лапою прямо на групу молодшокурсників.

— Міро, у нас закінчується час! — крикнув я, відчуваючи, що мої сили на межі. — Давай останній удар!

— Тримай мене, Каю! Просто не відпускай!

Вона схопила мене за руки, переплітаючи наші пальці. Наші мітки зіткнулися, і світ навколо нас просто перестав існувати. Замість стін Академії я побачив космос. Замість підлоги — зоряний пил.

Ми випустили спільну хвилю енергії — Печатку Хаосу в її чистому вигляді. Це був удар такої сили, що скляна вежа Академії здригнулася до самого фундаменту. Велетенський монстр розсипався чорною сажею, а за ним і всі інші тіні.

Міра : 

Коли світло згасло, у залі запала мертва тиша. Тільки важке дихання і звук крапель води, що падали з розбитого даху.

Я ледь трималася на ногах. Кай підхопив мене, не даючи впасти на розбите скло. Моє обличчя було вкрите кіптявою, сукня розірвана, але я посміхалася. Ми це зробили.

— Дивіться на їхні руки! — пролунав чийсь вигук.

Я подивилася на наші переплетені пальці. Мітки не зникли. Навпаки, вони з’єдналися в один складний візерунок, що оперізував наші зап'ястя, як магічні кайдани. Срібло та золото переплелися з чорним вугіллям.

— Це... Спадщина Нульового Рівня, — почувся голос Ректора Аларіка. Він спускався зі сходів, і вперше на його обличчі був не холод, а глибока повага, змішана з тривогою. — Те, що ви зробили... цього не траплялося п’ятсот років. Ви не просто пов'язані. Ви стали Магічним Резонансом.

Кай випрямився, не випускаючи моєї руки. Його погляд був викликом усій Академії.

— Тепер ніхто не посміє називати Нульовий рівень «сміттям», — твердо сказав він. — І ніхто не посміє торкнутися Міри. Бо тепер мій вогонь — це її захист. А її порожнеча — мій спокій.

Я притулилася до його плеча, відчуваючи, як наше спільне серце б’ється в одному ритмі. Ми виграли битву, але я знала — це була лише прелюдія. Тіні не прийшли самі по собі. Хтось відкрив їм двері. І цей «хтось» зараз стояв серед нас, ховаючи лють за фальшивими аплодисментами.

— Ми підемо, — тихо сказала я Каю. — Нам треба дочитати книгу . Там є сторінка про цей день.

— Ми підемо разом, — відповів він, і вперше в його голосі не було льоду. Тільки вогонь, який тепер грів, а не спалював.