Розділ 4

Міра : 

Я дивлюся на свою долоню і не вірю власним очам. Чорна мітка — тонке, витончене око — наче в'їлася в шкіру. Вона пульсує ледь помітним синім світлом у такт моєму серцю.

— Сховай це, — процідив Кай, різко відсмикуючи руку. Він натягнув рукавичку, хоча в підземеллі було парко від залишків його магії. — Якщо хтось побачить Печатку Хаосу на мені, спадкоємцеві роду Вайтфаєр... нас обох кинуть у Каземати Забуття ще до світанку.

— Ти думаєш тільки про свою репутацію? — я піднялася, обтрушуючи пил з форми. Книга в моїй сумці тепер здавалася неймовірно важкою, наче в ній лежав злиток свинцю. — Ми ледь не злетіли в повітря, Каю!

— Саме тому ти мовчатимеш, — він зробив крок до мене, знову нависаючи своєю владною фігурою. Але цього разу я не відчула загрози. Я відчула... його тривогу. Вона просочилася крізь мітку на моїй руці, як слабкий електричний розряд. — Завтра вранці — спільне тренування стихійників та Нульового рівня. Тримайся від мене якнайдалі.

Він розвернувся і зник у тіні сходів, залишивши по собі лише запах озону та присмак гіркоти.

Кай : 

Ранок в Академії почався з катастрофи. Моя магія збоїла. Щоразу, коли я намагався запалити звичний вогник, щоб розтопити лід у вмивальнику, замість білого полум'я вилітали сині іскри, які пахли холодом Нульового рівня.

— Каю, ти сьогодні сам не свій, — гукнув мій «друг» Марк, ляснувши мене по плечу на плацу. — Що, знову відшив якусь першокурсницю?

— Відчепись, — кинув я, ховаючи руку в кишеню. Мітка пекла. Вона ставала гарячішою, і я знав чому.

Вона була тут.

Я відчув Міру раніше, ніж побачив. Вона йшла в кінці колони «необдарованих», одягнена в сіру форму Нульового рівня. Вона виглядала блідою, під очима залягли тіні, але вона тримала спину рівно. На її лівій руці була намотана товста верства бинта.

— Увага! — пролунав голос магістра Брока, викладача бойової магії. — Сьогодні ми перевіримо стійкість ваших щитів. Стихійники атакують, Нульовий рівень... намагається вижити.

Мій погляд зустрівся з поглядом Міри. Вона ледь помітно хитала головою. «Не вибирай мене», — благали її очі.

— Вайтфаєр! — гаркнув магістр. — Виходь у коло. Твоя ціль — Мірабель Вальєр. Покажи нам силу справжнього вогню.

Я застиг. Це була пастка. Якщо я ударю на повну силу, моя мітка може видати нас обох. Якщо промахнуся — викличу підозру.

Я вийшов у коло. Міра стала навпроти, її пальці судомно стиснули бинт на руці. Повітря між нами завібрувало. Я підняв руку, збираючи енергію, але замість звичного тепла відчув... порожнечу.

Моя магія не хотіла атакувати її. Вона тяглася до неї, як до єдиного безпечного місця у світі.

— Бий, Каю, — прошепотіла вона так тихо, що почув лише я. — Інакше вони зрозуміють.

Я заплющив очі й випустив стовп білого полум'я. Але замість того, щоб збити її з ніг, вогонь обійняв її, наче невидимий кокон, і безслідно зник у її долонях.

Весь плац ахнув. Магістр Брок зробив крок вперед, примруживши очі.

— Що це було, Вайтфаєр? Твій вогонь... він не обпік її. Він здався.

Я відчував, як піт стікає по спині. Мітка на руці почала пульсувати так сильно, що рукавичка почала тліти.