Розділ 3

Міра :

Віддача від зіткнення була такою сильною, що в голові загуло. Я відлетіла до стелажа, боляче вдарившись лопатками об старі фоліанти. Але Кай постраждав не менше — його відкинуло до стіни, і я побачила, як він важко дихає, намагаючись опанувати себе.

Між нами на підлозі палав знак. Випалена в камені руна у формі ока, охопленого вогнем і льодом водночас. Вона пульсувала синім світлом, і з кожним ударом мого серця це світло ставало яскравішим.

— Що ти накоїла? — процідив Кай, підводячись. Його ідеальна зачіска розкуйовдилася, а в погляді замість звичної зверхності з’явився справжній острах.

— Я? Це ти ввірвався сюди! — я міцніше притиснула чорну книгу до грудей. — Знак з’явився через твій вогонь. Він зреагував на книгу.

Лукас, який до цього сидів тихо, раптом підхопився. Його тіні розлетілися по кутках, наче злякані птахи.

— Тікайте від нього! — крикнув він. — Це Печатка Хаосу. Якщо вона розкриється повністю, Нульовий рівень просто схлопнеться!

Кай : 

Я відчував, як підлога під ногами починає вібрувати. Це не було звичайне закляття. Це була давня, первісна магія, яка не підкорялася жодній із п’яти стихій.

— Міро, кинь книгу! — наказав я, роблячи крок до неї. — Вона витягує з нас силу!

Але вона не слухала. Вона дивилася на руну, наче заворожена. Я бачив, як її пальці почали світитися тим самим холодним синім світлом. Вона не просто поглинала мою магію — вона тепер була провідником для чогось набагато страшнішого.

Раптом стіни здригнулися. Зі стелі посипався пил, а сині кристали на стінах почали гаснути один за одним. Темрява насувалася на нас, важка й липка.

— Я не можу її відпустити... — прошепотіла Міра. Її голос звучав так, ніби вона була десь далеко. — Вона... вона тримає мене.

Я зрозумів, що маю діяти. Забудь про правила, забудь про гордість. Якщо я не зупиню це зараз, ми обоє залишимося тут назавжди.

Я кинувся до неї. Цього разу я не намагався спалити її вогнем. Я просто обхопив її долоні своїми, накриваючи книгу.

Мить — і світ вибухнув білим сяйвом. Нас накрило хвилею абсолютної тиші. Я відчував, як її серце калатає об мої долоні. Наші сили змішалися: мій гарячий, руйнівний вогонь і її нескінченна, холодна пуста. Це було боляче, але водночас... я ніколи не відчував себе таким цілісним.

— Разом... — видихнув я їй у саме вухо. — Міро, виштовхни це назад у книгу!

Вона закричала, і синій промінь вдарив прямо в обкладинку літопису. Знак на підлозі згас. Стіни перестали дрижати. Темрява відступила.

Ми впали на коліна, важко дихаючи. Книга лежала між нами, тепер абсолютно спокійна, наче нічого й не сталося. Але на моїй правій долоні залишився слід — маленька чорна мітка у формі тієї самої руни.

Я подивився на Міру. На її руці був точно такий самий знак.

— Тепер ми пов’язані, — прошепотіла вона, дивлячись на свої пальці. — Твій вогонь тепер частина мого Нуля.

Я хотів щось відповісти, хоча б якусь шпильку, щоб приховати свій шок. Але слова застрягли в горлі. Бо я знав: віднині моє життя залежить від дівчини, яку я ще вранці вважав ніким.