Розділ 2

Міра : 

Після зустрічі з Каєм мої долоні досі поколювало. Його магія була гарячою, дикою, вона ніби розтікалася під моєю шкірою, намагаючись знайти вихід. Я відчувала себе посудиною, яку наповнили вщерть.

— Гей, Поглиначко, ти жива? — почувся голос того самого хлопця з тінями. Його звали Лукас, як я дізналася з напису на старій карті Нульового рівня.

— Так... просто незвично. Його вогонь... він не схожий на звичайне полум'я.

— Звісно, — Лукас усміхнувся, і тінь на його плечі згорнулася клубочком. — Це королівський вогонь. Але ти — перша, хто вижив після дотику до нього. Хочеш знати, чому ми тут?

Він підвівся і підійшов до стелажа, який виглядав так, ніби його не торкалися сто років. Лукас дістав товсту книгу, обтягнуту чорною шкірою без жодного напису.

— Це «Магічний літопис Нульового рівня». Тут записані імена тих, хто був до нас. Твоїх попередників, Міро.

Я тремтячими пальцями відкрила першу сторінку. Папір був сухим і жовтим. На ньому були дивні малюнки: вовк, що ковтає сонце, і дівчина, яка тримає в руках порожнечу.

«Той, хто п'є силу, стане або порятунком, або кінцем світу», — прочитала я вголос.

Раптом книга в моїх руках здригнулася. Сторінки почали самі швидко гортатися, зупинившись на порожньому місці. Прямо на моїх очах на папері почали проступати літери. Чорнило було схоже на дим.

«Мірабель Вальєр. Перший контакт з Вогнем — успішно. Початок зворотного відліку».

— Що це означає? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце знову пустилося вскач. — Який відлік?

Кай : 

Я не міг заснути. У моїй розкішній кімнаті на верхньому поверсі Академії, де все пахло дорогим деревом і успіхом, мені було тісно. Щоразу, коли я заплющував очі, я бачив її. Міру.

Її дотик... це було як ковток крижаної води в пустелі. Я звик, що моя сила — це тягар, який я маю контролювати кожну секунду. Але вона... вона просто забрала його. Легко. Без зусиль.

Я накинув куртку і вискочив у коридор. Ноги самі несли мене вниз. Я знав, що порушую правила — учням зі стихійних факультетів заборонено спускатися на Нульовий рівень без супроводу вчителів. Але мені було байдуже.

Я зупинився біля таємних дверей за статуєю горгульї. Прислухався. Знизу доносилися голоси.

— ...зворотний відлік, — почувся її тихий, трохи хрипкий голос.

Я притиснувся до холодної стіни. Про що вона говорить? Які секрети приховує це «сміття» з підвалу?

Раптом я відчув знайоме тяжіння. Моя магія знову затрепетала, наче компас, що знайшов північ. Вона була там, за цими дверима. І вона кликала мене.

Я штовхнув двері.

— Ну що, Поглиначко, продовжуємо наше знайомство? — мій голос звучав зухвало, хоча всередині я весь напружився.

Міра різко захлопнула чорну книгу і сховала її за спину. В її очах спалахнув виклик.

— Тобі тут не місце, Каю. Тут немає нічого для твого самолюбства.

— Помиляєшся, — я зробив крок до неї, ігноруючи застережливе шипіння тіней Лукаса. — Тут є ти. І я не піду, поки не дізнаюся, що це за книга і чому моє полум’я поводиться поруч із тобою, як слухняне цуценя.

Я простягнув руку, щоб забрати книгу, але Міра перехопила моє зап'ястя. Цього разу іскра була такою сильною, що ми обоє відлетіли один від одного.

На підлозі між нами, прямо на камені, залишився випалений знак. Такий самий, як на обкладинці книги.