Розділ 1

Міра : 

Сходи вниз здавалися нескінченними. Чим глибше я спускалася під головний корпус Академії П'яти Стихій, тим холоднішим ставало повітря. Сяючі кристали на стінах, що освітлювали верхні поверхи золотим світлом, тут змінили на тьмяні, синюваті камені. Вони ледь розганяли темряву.

«Нульовий рівень», — прошепотіла я про себе, стискаючи лямку своєї старої сумки.

Ректор сказав, що це місце для тих, хто «не вписався». Але дивлячись на обшарпані двері з іржавою цифрою «0», я думала лише про одне: це в’язниця чи притулок?

Я відчинила двері й застигла. Замість очікуваного підвалу я побачила величезний зал, який нагадував занедбану бібліотеку. Скрізь лежали стоси старих книг, а в кутку на дивані сидів хлопець, навколо якого літали маленькі тіні, схожі на кажанів.

— Нова? — запитав він, не відриваючись від книги. Його голос був тихим, як шелест сухого листя.

— Міра. Я... я поглинаю магію.

— О, — він нарешті підняв очі. — Тоді тримайся подалі від Кайдена. Він не любить, коли його вогонь гасне. А він обов’язково прийде. Він завжди приходить перевірити «сміття».

Я не встигла відповісти. За моєю спиною почувся звук кроків. Важких, впевнених. Повітря миттєво прогрілося на кілька градусів, і я відчула запах озону та паленого дерева.

Кай : 

Я ненавидів підвали. Тут пахло сирістю та невдахою. Але те, що сталося в залі розподілу, не давало мені спокою. Моє полум’я — біле, чисте, непереможне — просто зникло. Наче хтось вимкнув світло в кімнаті.

І винна була вона. Ця дівчина з очима кольору передгрозового неба, яка назвала себе «ніким».

Я знайшов її на Нульовому рівні. Вона стояла посеред залу, така маленька й тендітна на фоні величезних стелажів, що на мить мені захотелося розвернутися й піти. Але гордість була сильнішою.

— Гей, «порожнеча», — кинув я, зупиняючись за кілька кроків від неї. — Подивися на мене.

Вона повільно повернулася. В її погляді не було страху — лише втіма та якась дивна втома. Це розлютило мене ще більше. Я витягнув руку, і на моїй долоні розквітла вогняна квітка. Темрява підвалу відступила, злякано забившись по кутках.

— Поясни, як ти це зробила, — процідив я. — Жодна істота в цьому світі не може загасити мій вогонь без закляття.

— Я не робила нічого, Каю, — спокійно відповіла вона. — Твоя магія сама хоче до мене. Вона відчуває... голод.

— Голод? — я засміявся, хоча всередині все стислося. — Моя сила — це сонце. А ти — просто дірка в підлозі.

Я зробив крок вперед, скорочуючи дистанцію до мінімуму. Я хотів налякати її, хотів побачити, як вона відсахнеться. Але Міра не поворухнулася. Вона підняла руку і, перш ніж я встиг зреагувати, торкнулася мого зап’ястя.

Це не було боляче. Це було... дико. Наче з мене викачали все повітря. Мій вогонь здригнувся, спалахнув востаннє білим сяйвом і повністю втягнувся в її шкіру. На моїй руці залишився лише холод, а по її венах на мить пробігли вогняні іскри.

Вона здригнулася, її зіниці розширилися, а щоки вкрилися рум'янцем.

— Що ти... що ти таке? — мій голос зірвався на шепіт.

Я відчув, як моє серце калатає об ребра. Не від страху. Від дивного, небезпечного потягу до цієї дівчини, яка щойно вкрала мою силу.

— Я — твоя протилежність, — прошепотіла вона, і я вперше помітив, що її пальці все ще стискають мою руку. — Краще не підходь до мене більше, Каю. Бо наступного разу я можу не зупинитися.

Вона розвернулася і пішла вглиб Нульового рівня, залишивши мене в повній темряві. Я стояв там, стискаючи кулаки, і вперше в житті відчував себе беззахисним. І водночас — неймовірно живим.