Пролог

У залі Палацу Стихій панувала така тиша, що було чути, як тане віск на величезних люстрах. Сотні очей були прикуті до дівчини в центрі кола.

Міра стиснула кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в долоні. Перед нею на постаменті лежав Сферичний Кристал — артефакт, що визначав долю кожного мага. Він мав спалахнути червоним, синім або зеленим. Він мав дати їй майбутнє.

Дівчина торкнулася холодної поверхні. Секунда. Дві. Десять.

Кристал залишався мертвим. Жодної іскри. Жодного відблиску.

— Порожнеча, — прошелестів по залу голос Верховного Магістра, і в цьому слові було стільки зневаги, що Мірі захотілося провалитися крізь землю. — Мірабель Вальєр. Магічний індекс — нуль.

По залу прокотився сміх, який обірвався в одну мить. Двері в кінці зали розчинилися, і всередину ввійшов він.

Кай.

Його кроки відлунювали від мармуру, а навколо пальців правої руки ліниво танцювали язики яскраво-білого полум’я. Найсильніший вогонь десятиліття. Спадкоємець, перед яким схилялися навіть викладачі. Він пройшов повз Міру, навіть не глянувши в її бік, ніби вона була лише пилом на його дорогому взутті.

Але коли він порівнявся з нею, полум’я на його руці раптом здригнулося. На мить воно витягнулося в бік дівчини, а потім... просто згасло. Кайдена наче вдарило струмом. Він різко зупинився і вперше подивився Мірі прямо в очі. У його погляді, гарячому, як розплавлене золото, читалося здивування, змішане з люттю.

— Хто ти така? — процідив він крізь зуби, і від його голосу по шкірі Міри пробігли сироти.

— Ніхто, — кинула вона, намагаючись не показувати, як тремтять коліна. — Я просто йду на Нульовий рівень.

Вона ще не знала, що цей рівень приховує таємниці, від яких здригнеться вся Академія. І що Кай — останній, кого їй варто було б зустрічати на своєму шляху. Але її долоня досі відчувала дивне тепло від його згаслого вогню.

Магія не просто зникла. Вона тепер була всередині неї.