Розділ 16. Питання без відповідей

Сайра

Я відсторонююсь першою — зрештою, коли тиша стає занадто важкою, щоб залишатись у ній, не зламавшись. Але відходжу не різко, не з тим рефлекторним ривком, яким зазвичай розриваю близькість. Просто роблю крок вбік і повертаюсь до тіла. До роботи.

— Скільки їх буде?

Я питаю це тоном не слідчої, яким ставлю запитання під час допитів — рівним, нейтральним, з контрольованим тиском. Я питаю як людина, що стоїть над мертвим хлопцем і хоче знати, скільки ще таких хлопців чи дівчат буде лежати на підлозі з виразом здивування на обличчі.

Він знає відповідь. Я бачу це по тому, як його щелепа напружується — ледь помітно, на секунду. Він вирішує.

— Сім.

Одне слово. Тим самим тоном, яким учора сказав «когось» — без прикрас, без захисту, без прогалин між словом і тим, що воно означає.

Я повертаюсь до нього. Дивлюсь у ті сталево-сірі очі, майже безбарвні в електричному світлі загальної кімнати.

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю ритм.

— Який ритм?

— Ритуальний, — каже він. Тихо. — Сім жертв, сім місяців. Ми на п'ятій.

Я рахую: п'ять жертв за п'ять місяців. Дві залишились. Два повних місяці, але інтервал між четвертою і п'ятою — коротший за попередні. Хтось поспішає.

— Ви знали це з самого початку, — кажу.

Він не заперечує.

— І не сказали.

— Ні.

Це коротке, чесне слово стоїть між нами без виправдань. Він міг би пояснити: обіцянка, безпека, необхідність мовчання. Він не пояснює. Він стоїть із цим “ні” і дозволяє мені зробити з ним, що я хочу.

Я дивлюсь на нього достатньо довго, щоб побачити: він не відводить погляд. Він тримає мій погляд прямо і акуратно, як підтримує кожен в кожному діалозі. І в його очах — не страх, провина чи контроль. Щось гірше,те, що я впізнаю, бо відчувала сама: стояти і знати, що не зміг захистити, і знати, що будеш стояти все одно.

Я повертаюсь до тіла.

— Завтра, — кажу. — Ми поговоримо завтра. Зараз — дайте мені працювати.

Він киває. Відступає на крок — рівно на один, не більше. Стає біля стіни і мовчить. Не йде, не тисне, він тут просто є. Як тиша, що тримає.

***

Ми з Лукасом працюємо ще дві години.

Лукас методично, мовчки фотографує тіло з усіх кутів з бездоганною педантичнісю, яку я бачила в ньому сотні разів. Я записую: положення тіла, температуру шкіри, відсутність видимих ран, ритуальний запах — залізистий, солодкуватий, з стародавньою кам'яною нотою. Я знову фіксую цей запах і знову він не вписується в жодну відому мені класифікацію.

Еріан стоїть біля стіни і не заважає. Я ловлю себе на тому, що знаю, де він знаходиться, — не дивлячись і не перевіряючи. Просто знаю. Як знаю, де знаходиться Лукас. і знаю, де двері. Так вовк знає, де межа території.

Лукас опускається навпочіпки біля тіла і щось бачить. Його рука завмирає — пінцет у повітрі.

— Сайро.

Я підходжу. Він обережно витягає з-під плеча Койла, притиснутого до підлоги, — крихітний темний, щільний фрагмент тканини. Це не схоже на студентську форму — студентська форма Дому Тіні чорна, але з іншою текстурою, тоншою, м'якшою. Ця ж тканина важча і офіційніша.

Я нахиляюсь ближче і обережно вдихаю, як мене вчили: неглибоко, щоб не порушити слід, але достатньо, щоб зафіксувати запах. Це — чорнило. Старий папір з деревним підтоном. І під усім цим — слабкий, але впізнаваний запах, який я класифікую мовчки, для себе, не вголос: “адміністративне крило”.

Я не кажу цього вголос. Фотографую фрагмент на місці, потім обережно кладу в контейнер для доказів. Лукас дивиться на мене — він теж відчув запах, він теж класифікував. Ми обмінюємось короткими рівними поглядами без слів. Десять років партнерства — нам не потрібні слова для того, що ми обидва бачимо.

Еріан спостерігає від стіни. Я не знаю, чи він бачив фрагмент тканини. Я не знаю, чи він упізнав запах. Але коли я піднімаю голову і мимоволі ловлю його погляд, я бачу: він дивиться не на контейнер з доказом. Він дивиться на мене і мої руки — впевнені, стабільні, професійні. Він спостерігає за тим як я працюю, тримаю себе, коли все всередині горить.

Я повертаюсь до роботи.

Пізно вночі в моїй кімнаті стіл, заставлений матеріалами — папки, фотографії, нотатки. Лукас пішов годину тому, залишивши копії всіх записів і три слова: “Замкни двері. Спи.” Я замкнула двері, але звісно не сплю.

Перед мною список жертв. П'ять імен, п'ять дат і символів, знайдених на місцях злочинів.

Перша жертва три місяці тому, друга — через чотири тижні. Третя через чотири тижні і четверта теж через чотири тижні. П'ята — Ден Койл — через три з половиною.

Ритм прискорюється. Якщо інтервал збережеться — наступна жертва буде через два-три тижні. Сьома — ще через два-три після неї. До наступного повного місяця — два тижні. Сім жертв, сім місяців. Ритуальний цикл.

Я акуратно виписую дати на окремий аркуш рівним почерком, дивлюсь на них і думаю: хтось спланував це. Це не імпульс, безумство, і навіть не хаотичне насильство. Хтось сів і вирахував дати, і вибрав жертви, і намалював символи, і виконував план крок за кроком протягом п'яти місяців. Хтось ходить коридорами академії і знає, що наступна жертва — через два тижні, і знає, хто це буде.