Розділ 14.4

— Ви не прийшли, — кажу я.

— Двері не відчиняються без ключа, — відповідає вона. Голос тихий, рівний. — Я не встигла вам це написати. Ворон полетів раніше, ніж я закінчила другу записку.

— Який ключ?

Вона дивиться на мене довго — оцінює. Я знаю цей погляд: так дивляться люди, що прийняли рішення давно, але перевіряють його в останній раз.

— Приходьте завтра, — каже вона. — О третій ночі. Я відчиню двері.

— Чому не зараз?

— Бо зараз тут камери. А о третій ночі — ні. — Вона повертається до каталогу. — І приходьте самі. Без партнера і консультанта.

Без Еріана.

Я киваю і виходжу.

Повертаюсь до кімнати о сьомій. Троянда на підвіконні — чорні пелюстки, прозора вода. Я сідаю на ліжко і дивлюсь на неї.

Він виростив ці троянди на могилі жінки, яку любив. Привіз саджанець до академії. Поставив у кімнаті — у срібному горщику, серед книг і старих щоденників. Зрізав одну і поклав мені на подушку.

Не як подарунок. Не як знак уваги. Як щось інше — щось, для чого в моєму словнику немає слова, бо мій словник складений з термінів слідчої справи і вовчих інстинктів, і жодна з цих мов не має назви для того, що робить людина, яка приносить тобі квітку з могили когось, хто мав твоє обличчя двісті років тому.

Телефон дзвонить — Лукас. Я беру трубку. Його голос — обережний. Той тон, що означає: він знайшов щось, що змінить усе, і дає мені три секунди підготуватись.

— Я знайшов ще один запис, — каже він. — У реєстрі студентів академії. Двісті років тому.

Серце б'ється рівно. Пульс повільний. Тіло вже знає.

— Що за запис?

— Студентка. Дім Тіні. Загинула в пожежі в Залі Першого Жертвоприношення. — Пауза. Я чую, як він дихає — рівно, контрольовано, як дихає, коли тримає себе в руках. — Ім'я: Сайра Альф.

Тиша.

— Дата народження — та сама, що в твоїх документах. День, місяць, рік — ідентичні. Опис зовнішності в реєстраційній картці: темне коротке волосся, бурштинові очі, шрами на лівому передпліччі.

Я дивлюсь на свою ліву руку. Білі тонкі шрами — три лінії, паралельні, від зап'ястя до ліктя. Від перетворення, що пішло не так. Мої шрами. Моя рука.

Чия рука?

— Лукасе…

— Я знаю, — каже він. Тихо і без тону слідчого, просто з розумінням, що щойно сказав подрузі щось, від чого її світ перевернувся.

— Він дивився на мене, — кажу я. Голос рівний — дивно рівний, ніби хтось інший говорить, а я слухаю збоку. — З першої секунди. У кімнаті для допитів. Він подивився на мене — і лампа загасла.

— Так.

— Він дивився на мене очима людини, що поховала мене двісті років тому.

Мовчання. Довге. Потім:

— Так. І не сказав тобі ні слова.

Я кладу телефон на ліжко. Дивлюсь на троянду. Чорні пелюстки — свіжі, ніби щойно зрізані. Стебло — чисте, без шипів. Він зрізав шипи. Він зрізав шипи з троянди, яку поклав мені на подушку, — щоб я не вколола пальці.

Він поховав мене двісті років тому. І зрізав шипи з троянди, щоб я не вколола пальці.

Я лягаю і закриваю очі. Не рахую вдихи — не можу, бо рахунок потребує контролю, а контроль потребує розуміння, а я нічого не розумію. Я лежу і слухаю, як серце б'ється — повільно, рівно. Але воно ніби що не належить мені, а належить комусь, хто жила тут двісті років тому і мала моє ім'я і мої шрами і, мабуть, так само дивилась на чорні троянди і не знала, що з ними робити.

Завтра. О третій ночі. Рівень п'ять.

Я засинаю — і це теж неправильно, бо я не мала б заснути, не після цього, не з цим. Але тіло вирішує за мене, як вирішує все останнім часом: закриває очі, розслабляє м'язи, вимикає думки. Ніби знає, що завтра буде важче. Ніби береже мене для чогось, до чого я ще не готова.

Останнє, що я думаю перед сном: він стояв у коридорі і сказав “когось” — одне слово, без пояснень, без виправдань. І пішов. Залишив мене з правдою, як залишають із подарунком, який не просила: ось, тримай, я більше не можу нести це сам.

Він ніс це двісті років.

Я не знаю, що з цим робити. Але я знаю одне: завтра я спущусь на рівень п'ять і знайду те, що він не говорить. І тоді вирішу — чи його мовчання було зрадою, чи єдиним способом, яким він умів мене захистити.