Розділ 14.3

— Так.

— І найімовірніший.

Лукас не відповідає. Він бере каву і п'є — нарешті, довгий ковток, — і дивиться у вікно на сірий академічний двір, де вітер жене мертве листя по каменю. Його мовчання — відповідь. Ми обоє це знаємо.

Я думаю: Стаття 7. “Реінкарновані душі з резонансними нитками підлягають реєстрації. Для подальшого використання.” Він знає, хто я. Він знав із першої секунди — лампа загасла, нитки зарезонували, і він подивився на мене очима людини, що побачила привид. Не привид — гірше. Живу жінку з обличчям мертвої.

І не сказав мені ні слова. П'ять днів. П'ять днів він ходив поруч, стежив за мною вночі, приносив троянди з могили, стояв плечем до плеча над мертвими тілами і мовчав. Знав, що я — реінкарнація. Знав, що Рада реєструє таких, як я. Знав, що мене надіслали сюди не просто розслідувати. І мовчав.

Гнів піднімається — не гарячий, як учора над п'ятою жертвою, а холодний, методичний, той, що я знаю найкраще. Гнів слідчої, яку обманули. Гнів жінки, чиє тіло знає щось, чого не знає розум, і жодна з цих двох не дала згоди на те, що відбувається.

— Він сказав мені правду, — кажу Лукасу. — Щойно у коридорі. Вперше.

— Яку?

— Що він щось утратив. Вірніше когось. І пішов із Ради через це.

Лукас дивиться на мене. — І ти повірила.

— Я відчула. Без запахових маркерів — він занадто старий. Але тіло... — Я зупиняюсь. Не хочу говорити це вголос. Не хочу визнавати, що моє тіло реагує на його правду так само, як реагує на його присутність: розслабленням, сповільненням, відсутністю того напруження, що тримає мене купи щодня, щохвилини, від моменту, коли мені було одинадцять.

— Тіло — що? — Лукас не відпускає. Він ніколи не відпускає, коли бачить, що я ховаю.

— Тіло повірило раніше за мене. — Я встаю. — Це все, що я скажу.

Він дивиться на мене знизу вгору. Зелені очі — світлі, уважні, з виразом, який я бачила тричі за десять років: коли він думає, що я роблю щось небезпечне, і знає, що не зупинить мене, і вирішує, як далеко за мною бігти.

— Сайро.

— Що?

— Будь обережна. 

— Ти вже казав.

— Із собою, — закінчує він. — Ти починаєш думати про нього як про людину. Це нормально — він і є людина, навіть якщо йому шістсот років і він п'є кров. Але ти починаєш думати про нього як про людину, якій можна довіряти. А він знає про тебе все і не сказав тобі нічого. Це не довіра, а асиметрія.

Я стою в дверях і дивлюсь на нього. Він правий. Він завжди правий у таких речах — у речах, де я ламаюсь, бо він бачить мої тріщини з боку, а я бачу їх тільки зсередини, коли вже запізно.

— Я знаю, — кажу.

— Знаєш. Але знання тебе ніколи не зупиняло.

Він посміхається — коротко і невесело, що означає: “Я піду за тобою. Навіть якщо ти біжиш у неправильний бік. Навіть якщо це коштуватиме мені більше, ніж я готовий заплатити.”

Я виходжу.

---

День проходить у роботі — я змушую його пройти в роботі, бо альтернатива — думати, а думати зараз означає думати про нього, а це я собі не дозволю. Принаймні не сьогодні.

Я сиджу в робочій кімнаті й порівнюю символи з п'яти місць злочину. Фотографую, накладаю, шукаю послідовність. Лукас приносить каву — двічі, без слів, просто ставить на стіл і йде. Він знає: коли я в цьому режимі, розмова — перешкода.

Символи складаються в певну структуру. Ніби хтось малює карту, де кожен символ — точка, і між точками мають бути лінії, але я бачу тільки точки. Мені не вистачає ключа.

Рівень п'ять. Рея Солт. Ключ — там.

О шостій вечора я закриваю ноутбук і йду до архіву. Не до рівня п'ять, а до рівня три, де працюють архіваріуси. Маленька кімната з каталожними шафами і запахом старого пергаменту. За столом — дівчина.

Рея Солт.

Я впізнаю її з фото в реєстрі: худорлява, темноволоса. Вона виглядала як людини, що звикла бути непомітною і зробила це мистецтвом. Вона дивиться на мене і в її очах немає здивування. Вона чекала.