Розділ 14.2

Факт перший: він сказав правду.

Факт другий: правда від нього зробила щось із моїм диханням — воно стало глибшим і повільнішим, і я не помітила коли, і це означає, що тіло знову прийняло рішення без мого дозволу.

Я стискаю блокнот і записую: “Перша абсолютна правда. “Я щось втратив.” Верифікація: тілесна, без запахових маркерів. Класифікація — і зупиняюсь.

Класифікація. Я маю класифікувати це. Маю покласти в категорію — “маніпуляція”, “стратегічне розкриття”, “емоційний важіль”. Маю знайти мотив, бо мотив є завжди, бо люди не говорять правду просто так і кожне слово має бути інструментом, і я це знаю, я це знаю десять років.

Але ручка не рухається.

Бо є третій факт, який я не хочу записувати: він не намагався мене переконати. Не пояснював, не виправдовувався, не просив повірити. Ось так просто — сказав і пішов. Залишив мене з правдою і не чекав, що я з нею зроблю.

Це ніяка не маніпуляція. Маніпуляція потребує глядача. Він пішов.

Я закриваю блокнот і стою в коридорі ще тридцять секунд. Потім повертаю назад, до Лукаса.

---

Лукас не здивований, що я повернулась швидко. Він сидить на ліжку з ноутбуком на колінах і каже, не піднімаючи голови:

— Рея Солт. Двадцять два роки. Дім Тіні. Архіваріус-асистент, рівні один-три. Відмінниця з ритуальної палеографії. Мінімальні соціальні зв'язки. — Він дивиться на мене. — Знайомий профіль?

Знайомий. Ідентичний профілю кожної жертви: потужні нитки, тихе життя, ніхто не помітить зникнення.

— Вона жива? — питаю.

— Станом на сьогоднішній ранок — так. Я перевірив реєстр відвідувань бібліотеки — вона відмітилась о сьомій тридцять.

— Тоді вона мене чекає. Або чекала. — Я сідаю на стілець і дивлюсь на троянду, яку несу з собою вже три дні. Ні, не несу. Вона стоїть у кімнаті на підвіконні. Але я думаю про неї так, ніби несу, — вона важить більше, ніж квітка має важити.

— Лукасе.

— Ммм?

— Троянда. — Я дивлюсь на нього. — Він приніс мені квітку. Чорну троянду. Після першої ночі в Дзеркальному Саду.

Лукас закриває ноутбук. Повільно. Це його спосіб сказати: “те, що я зараз почую, мені не сподобається, і я це вже знаю”.

— І?

— Він сказав, що квіти — з могили. Я вирішила, що це метафора.

— А якщо ні?

— Тоді він приніс мені квітку з могили людини, яку любив. — Я чую власні слова і вони звучать абсурдно. Як речення з готичного роману, що хтось забув дописати до кінця. — І я не знаю навіщо.

Лукас мовчить довше, ніж зазвичай. Він потирає кулаки — звичка, яку я знаю: він думає руками, коли нервує, і кісточки вже потерті до рожевого.

— Я знаю кілька варіантів, — каже він нарешті. — Жоден із них мені не подобається.

— Назви.

— Перший: він маніпулює тобою через емоційний символізм. Старий вампір, шістсот років досвіду — він знає, як працюють символи, і троянда з могили — це жест, розрахований на реакцію. — Він дивиться на мене. — Другий: він зробив це не думаючи, бо для нього це природно. Він носить перстень із гравіюванням гілки, він виростив ці троянди в кімнаті — він живе в цьому. Могила для нього — не символ, а адреса.

Пауза.

— Третій?

— Третій: він зробив це тому що ти маєш стосунок до тієї людини, чия могила. Не метафоричний, а буквальний.

Я дивлюсь на свої руки з шрамами на лівому передпліччі — білі, тонкі, від перетворення, що пішло не так, коли мені було чотирнадцять. Мої шрами. Мої руки.

Але у дзеркалі були інші руки з моїми пальцями, але довшими, з чорнилом на мізинці.

— Третій варіант — найгірший, — кажу я...