Розділ 13.2

Я беру аркуш і читаю.

Еріан Веллас. Вид: вампір. Категорія: стародавній. Вік на момент реєстрації: понад чотириста років. Статус у Раді: член — сорок сім років членства. Дата входу — стерта. Дата виходу — двісті років тому, двадцять третій день третього місяця. Підстава виходу: “особисті обставини”. Примітка на полях, дописана іншим почерком: “добровільний — підтверджено трьома свідками”.

Після виходу — зник із реєстрів на сто вісімдесят років. Жодного запису, жодного контакту, жодної фіксації присутності. Сто вісімдесят років — ніби його не існувало. Потім з'явився знову — шістдесят років тому, як незалежний консультант із ритуальної архітектури. Чотири роки тому — академія.

Я перечитую один рядок: “Добровільний вихід із Ради — двісті років тому, місяць після пожежі в Залі Першого Жертвоприношення.”

Місяць. Він чекав місяць після пожежі — і пішов.

— Ніхто ніколи не йде з Ради добровільно, — каже Лукас. Він дивиться на мене прямо, зелені очі світлі й уважні. — За чотириста років реєстрів — він єдиний. Решта або помирають, або їх знищують, або вони сидять у Раді, доки сама Рада не розвалиться. Він — просто встав і пішов.

— Після пожежі.

— Після пожежі, в якій загинули студенти. — Лукас бере свою каву і не п'є — просто тримає. — Сайро. Він сидів серед семи. Він мав доступ до всього — до ритуалів, до печаток, до інформації, якої ми навіть уявити не можемо. І він відмовився від цього. Через місяць після того, як хтось загинув.

Я кладу аркуш на стіл. Дивлюсь на нього. Думаю: пожежа в Залі Першого Жертвоприношення — двісті років тому. Він вийшов через місяць. Він сказав мені вчора: “Бо тут є щось, що я маю захистити.” Він сказав позавчора: “Це складне питання.”

Він втратив когось у пожежі. І пішов із Ради, тому що Рада допустила це. Або тому що Рада спричинила це.

— Є ще дещо, — каже Лукас.

Я чекаю.

Він дістає другий аркуш — цей тримав окремо, не в загальній стопці, притиснутий книжкою. Він вагався, чи давати. Я бачу це по тому, як його пальці затримуються на краю паперу на секунду довше, ніж потрібно.

— Кодекс Ради, — каже він. — Стаття сьома.

Я беру і читаю.

“Реінкарновані душі з резонансними магічними нитками підлягають обов'язковій реєстрації у Центральному реєстрі Ради. У разі виявлення — повідомити відповідний орган Ради для подальшого використання відповідно до Протоколу 7-А. Невиконання вимоги реєстрації тягне за собою відповідальність згідно з розділом 14.”

Я читаю двічі. Потім закриваю аркуш і кладу на стіл, лицем униз.

— “Подальшого використання”, — повторюю.

— Так.

— Хто визначає, чи є душа реінкарнованою?

— Маг-аналітик Ради. Або... — Лукас дивиться на мене прямо. — Будь-хто з достатньо старою пам'яттю, щоб упізнати резонанс ниток. Наприклад, стародавній вампір, що сидів у Раді сорок сім років і знає, як виглядають нитки кожного типу.

Я сиджу з цим. Рахую деталі — звичка, що тримає мене на плаву: він упізнав мене з першої секунди. Лампа в кімнаті для допитів загасла, коли я зайшла — резонанс ниток, не збій обладнання. Він написав мені листа до офіційного призначення. Він попросив стати консультантом. Він стежить за мною вночі. Він приніс мені троянду з могили.

Я: реінкарнована душа з резонансними нитками. Підлягає реєстрації. Для “подальшого використання”.

— Він знає, хто я, — констатую. Я ставлю твердження на стіл між нами, як кладу фотографію на місці злочину: ось тіло, ось доказ, ось висновок.

— Так, — каже Лукас. — І я не знаю, чи це добре чи погано.

Я встаю. — Мені треба поговорити з ним.

Лукас не рухається з ліжка. Він дивиться на мене знизу вгору, і в його очах — щось, чого він зазвичай не показує. Не страх — він не боїться за себе ніколи. Щось інше.

— Сайро.

— Що?

— Будь обережна передусім із собою, а не з ним.

Я не відповідаю і залишаю кімнату.