Розділ 13.1 Рада і рани

Рея Солт не прийшла. Я стою на сходах, що ведуть на рівень п'ять підземного архіву, — сходах, яких немає на жодному плані академії, — і дивлюсь на двері. Важкі, дубові, з чорною металевою обв'язкою, що покрита рунами. Руни тьмяно мерехтять у синюватому світлі магічних ліхтарів — живі, активні, і навіть я, з моїм нульовим досвідом ритуальної магії, відчуваю: ці двері не відчиняються простим натисканням.

Я для протоколу натискаю. Результату — нуль. Ручка навіть не рухається, ніби вросла в дерево.

Записка в кишені: “Підземний архів, рівень 5. Я знаю, що ви шукаєте. Приходьте сама. Р.С” Я прийшла сама. Реї тут немає. Двері зачинені.

Або вона передумала чи її хтось зупинив. А можливо — і цей варіант мені подобається найменше — записка була не від неї.

Я фотографую двері, руни, сходи. Записую в блокнот: “Рівень 5 існує. Доступ — ритуальний бар'єр. Р.С. — перевірити.” Потім повертаюсь нагору, рахуючи сходинки: тридцять вісім від рівня чотири до рівня п'ять. Тридцять вісім сходинок, яких немає в жодному кресленні.

Хтось дуже старався, щоб це місце не існувало. На рівні два пахне старою кров'ю — тут три дні тому знайшли п'яту жертву. Слід запаху ще тримається в камені, залізистий і солодкуватий. Я проходжу повз і не зупиняюсь — зараз не час.

На виході з архіву я дістаю телефон і набираю Лукаса.

— Мені потрібно все, що ти знайдеш на Рею Солт. Дім Тіні, архіваріус-асистент.

— Доброго ранку тобі теж, — каже він. Голос сонний — значить, не спав, бо Лукас ніколи не звучить сонно, коли виспався. — Навіщо?

— Вона написала мені записку. Запрошує на рівень п'ять архіву.

Пауза. — Рівень п'ять не існує.

— Існує. Тридцять вісім сходинок під четвертим рівнем. Двері з рунним бар'єром. Вона не прийшла.

Ще пауза — довша. Я чую, як він встає з ліжка: скрип каркаса, шурхіт тканини. — Приходь до мене. Є дещо, що тобі треба побачити до того, як ти підеш шукати архіваріусів на неіснуючих поверхах.

Кімната Лукаса — маленька, заставлена файлами, із запахом кави і вовчої шерсті. Він ніколи не прибирає повністю — не тому що неохайний, а тому що його мозок працює просторово: файли лежать у порядку, який має сенс тільки для нього, і якщо хтось зрушить стопку — він помітить за секунду.

Я сідаю на єдиний вільний стілець і чекаю.

Лукас стоїть біля вікна і дивиться на мене з тим виразом, що означає: він дізнався щось, що мені не сподобається, і вирішує, як подати це м'якше. Я знаю цей вираз десять років. Він ніколи не вирішує правильно — «м'якше» в його виконанні означає «зачекати три секунди перед ударом замість двох».

— Просто говори, — кажу я.

Він кладе на стіл роздруківку. Офіційний бланк із печатками — три різних реєстри, перехресні посилання, магічний підпис верифікації.

— Я знайшов його повний запис. — Він сідає на ліжко навпроти мене. — Не той, що закритий вище твого допуску. Той, що між рядками — у перехресних посиланнях трьох різних архівів. Ніхто не подумав їх зачистити, бо ніхто не думав, що хтось шукатиме саме так.