Розділ 12. Ворон

Я думаю: він боїться. Не мене, а чогось, що станеться, якщо він скаже. І це — перше, що я розумію про нього як людина: він стоїть поруч із мною в темряві і боїться слів більше, ніж я боюся вогню в дзеркалі.

Я повертаюсь до кімнати о другій ночі. Іду повільніше, ніж зазвичай і помічаю це, і злюсь на себе за це. Коридори порожні, ліхтарі тліють, стіни теплі під долонею, яку я не мала б до них торкати, але торкаю — раз, другий, третій, ніби перевіряю, чи академія справді тут, чи я не сплю, чи все це — не продовження видіння.

Але заснути мені не дають. Щойно лягаю в ліжко, чую каркання поштового ворона. Я відчиняю вікно. Ворон кладе папір на підвіконня, поруч із трояндою у склянці, і злітає — мовчки, без звуку, ніби його крила не торкаються повітря. Я беру аркуш і розгортаю. Почерк на цей раз сучасний, дрібний, акуратний. Схожий на жіночий.

“Підземний архів, рівень 5. Я знаю, що ви шукаєте. Приходьте сама.

Р.С.”

Рівень п'ять. Той, що не існує в офіційних кресленнях. Той, про який я прочитала між рядками в перехресних посиланнях трьох архівних каталогів і вирішила, що це помилка нумерації. Виявляється, що не помилка. Хтось знає, що я шукаю. Хтось чекав — і це вже друга людина за тиждень, що чекала на мене до того, як я прийшла.

Я дивлюсь на ініціали. “Р.С.” Перебираю подумки список персоналу академії, який вивчала перед приїздом. Студентів занадто багато, я не запам'ятовувала всіх. Але серед архівного персоналу — один збіг.

Рея Солт, двадцять два роки, дім Тіні. Архіваріус-асистент. Дім Тіні — той самий Дім, звідки всі жертви.

Я складаю аркуш, ховаю в кишеню і думаю: ворон у академії, що називалась колись Corvaen Sanctum — Вороняча кров.

Хтось має чорний гумор. Або хтось має доступ до старої магії, що дозволяє використовувати воронів як посланців. А це означає рівень знань, якого не буває у двадцятидворічних архіваріусів-асистентів. Якщо тільки ця архіваріус не знає про академію більше, ніж має право знати.

Я одягаюсь. Беру блокнот, ліхтарик, телефон. Дивлюсь на троянду — чорні пелюстки, прозора вода, стебло, зрізане чисто, як усе, що він робить: точно, без зайвого, без пояснень.

Потім дивлюсь на аркуш у кишені. Два джерела інформації. Він — із брехнею наполовину і руками в кишенях. Вона — з вороном і запрошенням на рівень, якого не існує.

Я виходжу з кімнати і повертаю не ліворуч, до бібліотеки і робочої кімнати, де мене чекає Лукас.

Праворуч. До сходів, що ведуть вниз.