Розділ 11.2

Потім дзеркало починає показувати щось інше: вогонь, одразу і без переходу, ніби хтось увімкнув проєктор прямо в чорне скло. Вогонь заповнює дзеркало від краю до краю — справжній, живий, з тим жовто-оранжевим центром і синюватими краями, що буває тільки при дуже високій температурі. Я відчуваю жар на обличчі — не від дзеркала, дзеркало холодне, жар йде зсередини, з-під шкіри, ніби моя кров відгукується на те, що бачать очі.

Крізь вогонь — дим, важкий, чорний, такий густий, що здається твердим. І крізь дим тягнуться руки. Вони великі і з довгими пальцями, прохолодні навіть на вигляд — я бачу, як полум'я відхиляється від них, ніби вони холодніші за вогонь. Руки тримають когось за плечі. Обережно. Так тримають щось, що вже ламається, і ти знаєш це, і все одно тримаєш, бо відпустити — гірше.

Я бачу свої руки у відповідь, але водночас і не мої, молодші і тонші. З довшими пальцями, непропорційними для мого зросту, — і на лівому мізинці чорнильна пляма. Я не користуюсь чорнилом. Я ніколи не користувалась чорнилом лише олівцем, але ці руки — мої, я знаю це з тією ж певністю, з якою знаю, що серце б'ється ліворуч: не думаючи, не перевіряючи.

Потім я чую голос. Низький, зламаний, наче людина довго мовчала і перше слово виходить не цілим, а шматками, ніби повітря не знає, як стати звуком. Голос каже моє ім'я: “Сайро” не так, як кажуть чуже ім'я. Так вимовляють дуже дороге слово чи молитву — повільно, ніби кожен склад треба покласти на місце окремо, щоб не розбити.

Я відсмикуюсь від дзеркала. Два кроки назад — ноги рухаються самі, п'яти б'ють по мертвій траві, яка хрустить під черевиками, як скло. Серце б'ється швидко — але пульс повільний, і це протиріччя, яке не мало б існувати: серце каже “тікай”, а кров каже “ти вже була тут, ти знаєш це місце, заспокойся”.

Кошмар та видіння з дзеркала ще не відпускає мене, але я відчуваю його за секунду до того, як він заговорить. Знайомий хвойно-кам'яно-дощовий запах. Він приходить ззаду, з боку дверей, і я мала б напружитись — вовча реакція на хижака, що заходить у зону спокою із-за спини. Базовий інстинкт. Це перше, чому вчать у підготовчій програмі: якщо щось підходить ззаду і ти його не бачиш — тіло має реагувати раніше за думку.

Моє тіло реагує. М'язи в плечах розслабляються, пульс — і без того зірваний після видіння — стає рівнішим, ніби хтось поклав долоню на маятник і зупинив його гойдання. Дихання заглиблюється. Я відчуваю, як щелепа, стиснута з моменту пробудження, мимоволі розтискається, без дозволу, просто м'язи вирішують, що більше не треба.

Це — найстрашніше з усього, що сталось за цю ніч. Моє тіло впізнає його присутність як безпеку — і мені нікуди подіти цей факт.

— Тут холодно для людини, — каже він за моєю спиною.

— Я не людина, — відповідаю, не обертаючись. 

— Знаю.

Я обертаюсь. Він стоїть за два кроки — темне пальто, попелясто-сиве волосся в місячному світлі, руки в кишенях. Не здивований, що я тут. Він теж не спав — або не спить узагалі, я не знаю, як працює вампірський сон, і це ще один пункт у списку речей, яких я про нього не знаю, — списку, що довший за мою руку і росте щодня.

— Ви стежили за мною, — кажу я.

Він не заперечує, але й не підтверджує. Просто стоїть і дивиться з знайомив виразом: абсолютно нерухоме обличчя, але очі — живі, і в них щось рухається, щось, що він не дозволяє вийти на поверхню.

— Що ви бачили? — питає він.

Він знає, що дзеркала показують, і знає, що я побачу. Він прийшов тому що чекав цього моменту і знав, що я прийду сюди і побачу те, що побачила.