Розділ 11.1 Дзеркальний Сад

Сайра 

Я прокидаюсь о першій ночі й розумію, що вже стою. Босі ноги на холодній підлозі, я не взула черевиків, двері кімнати зачинені, але рука лежить на ручці, і пальці стиснуті так, ніби я тримала її кілька секунд до того, як прокинулась. Тіло вже прийняло рішення, поки розум ще плавав у темряві між сном і чимось, що не було сном, — образи, які я не встигла розгледіти, розпались, як дим, залишивши тільки запах.

Відчуваю запах горілого. Не деревини і не паперу, а щось типу тканини, може, вовна, і під нею щось солодкувато-гниле, що осідає на язику і не зникає, скільки не ковтай.

Я прибираю руку від дверей, стою і дихаю. Намагаюсь заземлитись: кімната — два на чотири метри, вікно зліва, двері переді мною, стіл праворуч, на столі блокнот, фотографії символів, телефон. На підвіконні чорна троянда у склянці з водою, пелюстки все ще свіжі, ніби їй байдуже на час. Усе на місці. Я — на місці.

Тоді чому мене так тягне до дверей?

Я знаю, куди вони хочуть. Дзеркальний Сад — два поверхи вниз, через західний перехід, повз закритий флігель, де вітер завжди дме всередину. Я була там позавчора вночі — зайшла, не розуміючи чому, і побачила його — Еріана. Він стояв між дзеркалами, ніби чекав чогось.

Сьогодні — після п'ятої жертви, після підземного архіву, де тіло лежало між стелажами з ритуальними записами так акуратно, ніби хтось поклав його спати, — я не мала б кудись іти. Я мала б лежати і думати про символи, визначати послідовність, причинно-наслідкові зв'язки, про те, як Лукас сказав “ритм зламався або розширився” — і його голос тримався рівно, але я знаю, як пахне Лукасів страх, кислий і гострий, і телефон пах саме так.

Я мала б думати, аналізувати і прораховувати. Замість цього я взуваю черевики, накидаю пальто поверх нічної сорочки і виходжу.

***

Академія вночі дихає інакше. Вдень — камінь і пергамент, магічні лампи, кроки студентів, що відбиваються від стін непропорційно гучно. Уночі все це зникає, і залишається тільки глибоке, повільне дихання, ніби сама будівля спить, але неспокійно. Стіни теплі під долонею, коли я торкаюсь їх, проходячи переходом, стіни теплі там, де мало б бути холодно — середина зими, кам'яні стіни без опалення. Я прибираю руку і витираю долоню об пальто.

Коридори порожні. Магічні ліхтарі горять тьмяно — нічний режим, синюватий вогонь ледь тліє, і тіні від нього не подвоюються, як удень, а зникають зовсім. Ніби вночі академія вирішує, що тіні — то зайве. Або ніби тіні ховаються від чогось, що виходить після заходу.

Двері не замкнені, власне, вони ніколи не замкнені — я перевіряла. Ніби академія хоче, щоб сюди приходили. Або ніби те, що всередині, не потребує замків.

Дзеркальний Сад вночі — це тиша, яка має текстуру. Дванадцять чорних дзеркал у кам'яних рамах, розставлені по колу. Між ними — мертва трава, схожа на попіл: сіра, суха, нерухома навіть коли вітер б'є в обличчя на підході. Тут вітру немає, як і немає нічого, що рухається, — тільки я і моє дихання, що видніється білою парою в повітрі, хоча холод не такий сильний, як мав би бути. Повітря застигле, ніби простір між дзеркалами існує окремо від решти академії — вирізаний із часу і покладений на полицю.

Я підходжу до першого дзеркала. Чорна поверхня з матеріалу, який поглинає світло і не повертає. Я бачу своє відображення тільки тому, що місяць сьогодні майже повний, і його світло падає під таким кутом, що дістає до поверхні дзеркала. Моє обличчя — бліде, з тінями під очима, волосся стирчить після подушки. Бурштинові очі з золотими крапками, що видно навіть у місячному світлі.Просто я. Три секунди. А потім...