Розділ 10.2

Повертаюсь до своєї кімнати і кладу блокнот на стіл поруч із фотографіями символів. Анонімний лист лежить там, де я його залишила, — конверт без підпису, один аркуш, архаїчний почерк із завитками. Я кладу поруч фото символу зі стелі четвертої жертви і фото нового символу з підлоги першої жертви.

Три документи. Три різні епохи, три різні руки. Але щось між ними резонує — не візуально, не логічно. Тілесно. Так само, як резонує щось між мною і кімнатою для допитів номер сім, між мною і Дзеркальним Садом, між мною і людиною, яка ходить по цій академії з виразом того, хто знає всі відповіді і не має наміру ділитися.

Я сідаю за стіл і починаю порівнювати символи. Перший — на стелі четвертої жертви: темніший за кров, темніший за сажу, з лініями, що перетинаються під кутами, які не зустрічаються в сучасній ритуалістиці. Другий — на підлозі першої жертви: іржаво-коричневий, криві лінії, точка-зірка в центрі. Обидва — старі. Обидва — за межами того, що я вивчала в підготовчій програмі слідчої служби.

Я фотографую обидва під різними кутами і надсилаю Лукасу з коментарем: “Другий символ — знайшов Веллас. Каже — не вампірська магія, стара школа, 300+. Перевір у базі ритуальних практик.”

Відповідь приходить через хвилину: “Перевіряю. Обережно з ним.”

Я дивлюся на екран і думаю: “обережно” — це те, що я роблю з першої секунди. Обережно дивлюсь, обережно слухаю, обережно аналізую кожне його слово на предмет тріщин між правдою і тим, що він хоче, щоб я вважала правдою. Обережно — це мій стандартний режим.

Проблема в тому, що тіло не знає про обережність.

Тіло переставляє його чашку. Тіло сповільнює пульс від його запаху. Тіло перестає рахувати виходи в кімнаті, де він знаходиться, — і це найнебезпечніше, бо я рахую виходи не від паранойї, а від досвіду. П'ятнадцять років тому я не порахувала виходів із табору і прокинулась від запаху диму. Тепер я рахую завжди. Крім кімнат, де є він.

Я не розумію цього. Я не приймаю цього. Я записую в блокнот: “Тілесна реакція на присутність Велласа — нестандартна. Можливі пояснення: 1) магічний вплив (рунні знаки, резонанс ниток). 2) Хімічна реакція на вампірські феромони (задокументовано в літературі). 3) Невідомий фактор.”

Третій пункт — найчесніший. Я не знаю, що це. Я не знаю, чому моє тіло поводиться так, ніби знає його краще, ніж я. Я не знаю, чому вночі, коли я не могла заснути і ноги самі принесли мене в Дзеркальний Сад, — я не злякалась, коли він з'явився за моєю спиною. Я мала б злякатись. Або хоча б напружитись — стандартна вовча реакція на хижака в зоні спокою.

Я не напружилась. Я відчула його запах — і м'язи розслабились.

Це — проблема. Це — більша проблема, ніж символи на підлогах і стелях, більша за листа з архаїчним почерком, більша за п'ять мертвих тіл без слідів укусу. Бо мертві тіла я вмію розслідувати. Власне тіло, що зраджує без попередження, — ні.

Я закриваю блокнот і дивлюся на чорну троянду, що стоїть у склянці з водою на підвіконні. Я поставила її туди вчора ввечері — коли знайшла на подушці після Дзеркального Саду. Пелюстки ще свіжі, стебло зрізане чисто, і вода в склянці прозора — троянда не фарбує воду, як роблять звичайні квіти. Ніби кров у ній давно висохла.

Він приніс мені квітку. Із покоїв, де стоїть срібний горщик із чорними трояндами. Із місця, де він живе чотири роки і куди ніхто не заходить. Він не залишив записки. Не пояснив. Просто поклав на подушку і пішов — і я заснула за три хвилини після того, як побачила її, швидше, ніж будь-коли за останні тижні, і це теж проблема, яку я не вмію класифікувати.

Мій кристал звязку заливає комнату сліпучим червоним.

Лукас. Я беру — і по першій секунді тиші знаю, що щось не так. Лукас не мовчить перед хорошими новинами. Він мовчить перед тими, що потребують підготовки.

— Говори, — кажу я.

— Знайшли п'яту жертву.

Я стискаю кристал. Кісточки пальців білішають. — Студент?

— Ні.

Пауза. Я чекаю.

— Викладач. Дім Тіні, кафедра ритуальної архітектури. П'ятдесят два роки. Потужні нитки — у верхніх десяти відсотках реєстру. Мінімальні соціальні зв'язки. — Голос рівний — надто рівний, він тримає його так само, як я тримаю блокнот: щільно, контрольовано, щоб руки не тремтіли. — Ритм зламався. Або розширився.

Я думаю: чотири студенти — і тепер викладач. Не студент. Критерії ширші, ніж ми вважали. Або вбивця прискорився. Або те й інше.

— Де тіло?

— Підземний архів. Рівень два.

Я завмираю.

Підземний архів. Місце, де зберігаються ритуальні записи. Місце, де Еріан Веллас знав, де стоять потрібні стелажі, — “я вчився тут, давно”, сказав він у коридорі з тим виразом людини, що каже правду і водночас ховає за нею щось більше. Рівень два — відкритий для студентів і персоналу, але вночі там нікого не буває. Вночі там темно, і стіни теплі там, де мало б бути холодно, і хтось — хтось, хто знає цю академію так, ніби прожив у ній кілька життів — привів п'яту жертву туди, де пам'ять місця найгустіша.

— Я буду за п'ять хвилин, — кажу я.

Кладу кристал, встаю, беру пальто, блокнот, лампу.