Розділ 10.1 Рефлекси

Сайра

Ми виходимо в коридор, і я роблю те, що мала зробити ще вчора.

Він іде на крок позаду — не демонстративно, просто так виходить. Я помічаю це периферійним зором і думаю: звичка. Він звик іти позаду когось. Двісті років — або більше — звичка. Хтось ішов попереду, і він тримав дистанцію, і стежив, і був поруч, не вимагаючи, щоб на нього дивились.

Я зупиняюсь. Він зупиняється теж — без запинання, зайвого кроку чи будь-якої інерції. Рефлекс. Тіло, що навчилось синхронізуватись із чужим ритмом задовго до того, як це стало свідомим рішенням.

— Ви написали мені листа, — кажу я. 

Коридор порожній — ранкові заняття, студенти в аудиторіях. Магічні ліхтарі горять синюватим вогнем і кидають на стіни тіні, яких не мало б бути — подвійні, потрійні, ніби кожен предмет тут має кілька минулих, і всі вони відбиваються одночасно.

— Я не знаю, про що ви, — каже він. Голос рівний. Обличчя нерухоме.

— Ваш почерк у реєстрі паранормальних. Тисяча сімсот сорок третій рік. Мій партнер перевірив — магічний підпис, три незалежні свідки.

Мовчанка. Одна секунда, дві. Він стоїть нерухомо, і я бачу, як щось у ньому перебудовується — не обличчя, не поза, щось глибше. Ніби він перераховує варіанти і відкидає ті, що більше не працюють.

— Тоді, мабуть, я написав.

— “Мабуть.” — Я не приховую сарказму. — Ви знали, що я приїду. До офіційного призначення. Лист був у моїй кімнаті в перший вечір — а моє призначення підписали за три дні до того.

Він дивиться на мене — прямо, без відводу погляду. У напівтемряві коридору його очі темніші, ніж зазвичай, і в них є щось, чого я не бачила в кімнаті для допитів. Не провина — щось ближче до обережності. Ніби він стоїть на краю чогось і вирішує, чи варто кроку.

— Я знав, що хтось приїде. Рада завжди надсилає когось.

— Ви написали не “комусь”. Ви написали “мені”. — Я роблю крок ближче. Свідомо. Контрольовано. Одна з технік допиту — скоротити дистанцію, коли співрозмовник ухиляється. — “Запитайте його, де він був двісті років тому в ніч повного місяця.” Це не загальне попередження. Це конкретна підказка конкретній людині.

Він не відступає. Більшість людей відступають, коли я скорочую дистанцію, — навіть ті, хто не усвідомлює цього. Він стоїть, і між нами — метр, і я відчуваю його запах чіткіше, ніж хотіла б: старе срібло, кипарис, і під ними — щось, що мій нюх класифікує як “знайоме”, хоча розум каже “вперше”.

— Чому ви попередили мене про дату? — питаю.

— Бо хтось мав це зробити.

— Чому саме ви?

Він дивиться на мене ще секунду. Я бачу, як він дихає — повільно, рівно, і якщо б я не знала, що він вампір, я б подумала: ця людина контролює кожен вдих, ніби повітря — ресурс, який може закінчитись. Потім він відвертається і йде далі по коридору.

— Це складне питання, — каже він, не обертаючись.

Я стою і дивлюся йому в спину — широкі плечі, темне пальто, рівна хода без зайвого руху. Він бреше. Він знає, що я знаю. І все одно бреше — не грубо, не зухвало, а з тією стомленою точністю, з якою брешуть люди, що давно перестали вірити у власну брехню, але не знають, чим її замінити.

Я мала б злитися. Я злюся — але під злістю є щось інше, щось, для чого у мене немає слова і що я не збираюсь шукати. Він знайшов символ, який я пропустила. Він визначив тип магії за залишком ниток у порожній кімнаті. Він написав мені листа за три дні до мого призначення і знав, яке питання поставити, щоб я почала копати в правильному напрямку.

Він або найкращий союзник, якого я могла отримати, або найнебезпечніший ворог.

Я записую в блокнот: “Веллас — знає більше, ніж каже. Мотивація незрозуміла. Компетентність — висока. Довіра — нульова.”

Потім закреслюю “нульова” і пишу “невизначена”. Потім закреслюю і це.