Розділ 9.2

— Тут залишок, — каже він, не піднімаючи голови. — Старий. Не від жертви — від виконавця. Дуже слабкий.

— Можете визначити вид?

— Не вампір.

— Це звужує список на кілька тисяч.

Він піднімає голову і дивиться на мене. Куточок рота — ледь, мікроскопічно — зрушується. Тінь посмішки. Привид привиду посмішки.

— На кілька більше, ніж ви думаєте, — каже він. — Цей тип екстракції потребує специфічних знань. Ритуальна магія крові, стара школа — щонайменше триста років. Таких спеціалістів у сучасному реєстрі — одиниці.

Я записую в блокнот. “Ритуальна магія крові, стара школа, 300+ років.” Потім додаю: “він знає занадто точно. Або вивчав — або бачив.”

Він повертається до підлоги. Я повертаюсь до стін.

Хвилин десять ми працюємо мовчки — і це найдивніша частина. Мовчання з Лукасом — звичне, відпрацьоване за десять років, як м'яз, що працює без команди. Мовчання з Еріаном — інше. Воно має вагу. Воно заповнює кімнату так, ніби є третім присутнім, і цей третій дихає рівно й повільно і не має наміру йти.

Я ловлю себе на тому, що перестала рахувати виходи. У цій кімнаті два — двері й вікно. Я порахувала їх, коли зайшла, як рахую завжди. Але десь між третьою і сьомою хвилиною мовчанки — перестала. М'язи в плечах розслаблені. Пульс — той самий рівний ритм, що я помітила в кімнаті для допитів і не зуміла пояснити.

Я напружую плечі свідомо. Починаю рахувати знову: два виходи, він — між мною і дверима, відстань — чотири кроки.

Він знаходить символ. Я не бачу моменту, коли він його помічає, — тільки результат: він завмирає на підлозі, нахилений, одне коліно на камені, і дивиться на щось під шаром пилу біля ніжки ліжка. Потім дістає ліхтарик — тонкий, срібний, із внутрішньої кишені пальта — і підсвічує під гострим кутом.

— Підійдіть, — каже він. Не наказ — запрошення. Різниця в інтонації мінімальна, але я чую.

Я підходжу і опускаюсь навпочіпки. Під шаром пилу — малюнок, намальований кров'ю — давно, тижні тому, може більше. Кров висохла до іржавого коричневого і майже злилась із каменем підлоги, але під кутовим світлом проступає: криві лінії, що перетинаються у точці, схожій на зірку. Або на рану. Або на те й інше.

— Бачите? — каже він.

Бачу. І відчуваю — тіло реагує на символ так, як не мало б: мурашки по передпліччях, не від холоду. Щось усередині відгукується на малюнок, ніби я вже бачила його раніше, ніби мої очі знають ці лінії, хоча мій розум каже: вперше.

Я записую в блокнот і не дозволяю собі думати про це.

— Другий шар, — кажу я. — Під символом на стелі — символ на підлозі. Два рівні одного ритуалу.

— Так. — Він нахиляється ближче до малюнка, і його плече опиняється в двадцяти сантиметрах від мого. Запах: старе срібло, кипарис, і під ними — щось мінеральне, як камінь після дощу. Тіло реагує раніше за думку: пульс сповільнюється, м'язи в шиї розслабляються, і я відчуваю абсурдне, нічим не обґрунтоване бажання нахилитись ближче.

Я різко встаю — колінний суглоб протестує, але мені байдуже.

— Що це за символ? — питаю, стоячи над ним. Дистанція — метр. Достатньо.

Він залишається на підлозі. Дивиться на малюнок ще секунду, потім піднімає очі на мене. Сталево-сірі, майже безбарвні в ранковому світлі з вікна. Думка живе в них окремо від виразу обличчя — я вже це помітила, але кожного разу помічаю заново, ніби вперше.

— Це не вампірська магія, — каже він.

Я відчуваю: брехня наполовину. Не про те, що це не вампірська магія — може, це правда. Але він знає більше. Він знає, “що” це, і не каже. Запах його присутності не змінився — він занадто старий і занадто контрольований, щоб тіло видавало брехню так, як у молодших. Але є інший маркер: пауза перед відповіддю. Мікроскопічна, в чверть секунди. Людина, що говорить правду, не потребує чверті секунди на вибір слів. Людина, що обирає, яку частину правди дати, — потребує.

Я записую в блокнот: “Не вампірська магія” — його слова. Знає більше. Обирає формулювання.”

— Добре, — кажу я. — Не вампірська. Яка?

— Стара. Це все, що я можу сказати зараз.

— Не можете чи не хочете?

Він встає — повільно, без зусилля, з тією економною грацією, що не потребує демонстрації. Тепер ми стоїмо обоє, і він вищий за мене на двадцять сантиметрів, і це мало б бути тиском, але не є — він тримає дистанцію так само ретельно, як я.

— Не можу, — каже він. — Поки.

Я дивлюся на нього і думаю: «поки» — це обіцянка чи відмовка? І чому мені взагалі важливо, яка з двох?