Розділ 9.1 Консультант

Сайра

Кастор Вейн повідомляє мені про нового консультанта з виразом людини, що оголошує зміну розкладу занять.

— Рада вирішила посилити підтримку розслідування. — Він складає руки на столі — симетрично, акуратно, кожен палець на своєму місці. — Еріан Веллас офіційно призначений консультантом від сьогоднішнього ранку. Він матиме доступ до всіх матеріалів справи і право бути присутнім на місцях злочину.

Окуляри ловлять ранкове світло — сіре, зимове, таке, від якого речі виглядають пласкішими за себе. Він дивиться на мене з тією ввічливістю, що страшніша за відмову, бо означає: рішення прийнято, ваша реакція — формальність.

Я рахую до трьох. Не тому що нервую — тому що три секунди достатньо, щоб обрати правильне речення з п'яти неправильних.

— Це рішення Ради чи ваше особисте?

— Ради. Я лише виконавець.

— Я хочу оскаржити.

— Звичайно. — Він дістає аркуш із ящика стола — не шукаючи, одразу потрібний, ніби тримав напоготові — і кладе переді мною. — Форма 17-Б. Розгляд — до двох тижнів.

Два тижні. Наступний повний місяць — через шість тижнів. П'ята жертва вже обрана — якщо ритм не зламався, якщо я правильно рахую, якщо все, що я знаю про цю справу, не брехня.

Я дивлюся на форму 17-Б і бачу: вони знали. Знали, що я прийду і що оскаржу. Підготували відповідь і поклали в ящик стола — правий верхній, той, що відчиняється без зусилля, бо його відчиняють часто.

— Дякую, — кажу я. Встаю. — Я вивчу форму.

Виходжу і в коридорі спираюсь на стіну — на секунду, тільки на секунду, поки камінь холодить лопатки крізь тканину сорочки. Потім — далі. Він уже на місці злочину. Я знаю це, хоча ніхто не казав, — так само як знала про чашку, так само як знаю, де він стоїть у кімнаті, навіть коли не дивлюсь.

Це мене дратує більше, ніж все до цієї миті.

***

Він стоїть у кімнаті першої жертви і дивиться на стелю. Я зупиняюсь у дверях і рахую: три кроки до столу, п'ять до вікна, він — посередині, спиною до мене. Не обертається. Він чує мене — я знаю, що чує, вампірський слух вловлює подих за тридцять метрів, а я не ховаюсь, — але не обертається. Він дивиться на символ на стелі з тим виразом, що я вже вчуся читати: абсолютно нерухоме обличчя, мікроскопічне звуження зіниць. Мовчазне «я знаю, що це» без жодного наміру поділитися.

— Я не просила допомоги, — кажу я.

— Знаю, — каже він. І більше нічого.

Просто починає оглядати місце з іншого боку кімнати. Методично, без поспіху, без пояснень, без тієї демонстративності, з якою зазвичай поводяться люди, призначені тобі в «підтримку». Він не дивиться на мене, не чекає схвалення, не пропонує розподілити зони огляду. Він просто — працює.

Я стою в дверях і думаю: він не торгується за мою увагу. Він навіть не намагається. Це має бути полегшенням — на практиці це дратує гірше за будь-яку конфронтацію, бо я не знаю, куди подіти роздратування, яке готувала для іншого сценарію.

Заходжу і починаю з протилежного кута. Кімната першої жертви виглядає інакше, ніж кімната четвертої. Менш охайна — книги на підлозі, незастелене ліжко, на столі три порожні чашки з висохлими кільцями кави на дні. Хтось жив тут неакуратно і не соромився цього. На стіні — плакат із схемою магічних ниток, прикріплений криво, одним кутом. Я дивлюсь на плакат і думаю: дев'ятнадцять років. Першій жертві було дев'ятнадцять.

Я починаю з периметра — завжди з периметра. Стіни, кути, плінтуси, підвіконня. Лукас уже тут був, але Лукас шукає одне, а я — інше. Лукас шукає сліди. Я шукаю систему.

Еріан рухається по кімнаті повільно — крок, зупинка, крок. Він дивиться на підлогу так, ніби читає текст, написаний мовою, якої я не знаю. Його пальці — довгі, прохолодні навіть на вигляд — іноді ледь піднімаються, ніби він відстежує щось невидиме в повітрі. Нитки. Він відчуває залишки магічних ниток у кімнаті.

Я цього не вмію. Це дратує окремо.