Розділ 8. Рішення

Еріан 

Рішення приходить як рефлекс. Я попрошу Раду призначити мене консультантом розслідування. Офіційне обґрунтування є: я знаю академію краще за будь-кого з живих, я знаю ритуальну магію цього місця, я можу ідентифікувати символи, яких жоден сучасний маг не прочитає. Все це правда. Все це — достатнє для Ради, яка любить ефективність і не любить питань. А мою вину недоведено, бо її немає. Тож я маю повне право втрутитись в розслідування. 

Справжнє ж обґрунтування — інше.

Хтось вбив чотирьох студентів за методом, який я впізнаю. Ритуальне витягування крові через шкіру — без порізу, без укусу, чиста магічна екстракція. Я бачив це двісті років тому. Я бачив це в Залі Першого Жертвоприношення, в ніч, коли вогонь поглинув усе, що мало значення. Той самий метод і та ж сигнатура.

Хтось знає про ритуал Великої Печатки. Хтось відновлює цикл.

І Сайра — нова Сайра, з її сріблястими нитками і резонансом, що я відчуваю крізь стіни — ходить по цих коридорах і не знає, що вона — сьома. Остання. Та, заради якої все і починалось.

Я не можу дозволити їй ходити тут без мене поруч. Це — не обіцянка. Обіцянка каже: тримай дистанцію. Це — щось інше, щось старіше за обіцянку і простіше за неї: вона тут, і хтось хоче її вбити, і я цього не допущу.

Я ненавиджу це рішення. Воно порушує кожен принцип, яким я керувався двісті років. Не наближатись. Не дозволяти собі бачити схожість. Тримати обіцянку. Стати консультантом — означає бути поруч. Кожен день. У тих самих коридорах, у тих самих кімнатах, де я ходив із тією Сайрою і де стіни пам'ятають нас обох. Бути поруч і водночас тримати дистанцію. Я не впевнений, що це можливо. 

Я думаю про те, як виглядатиме її обличчя, коли вона дізнається. Не про реінкарнацію — цього я не скажу, не зараз, може й ніколи. Скажу їй про консультанта і вона буде розлютиться. Стисне щелепу — я вже вивчив цей рух, одного допиту виявилось достатньо — і скаже щось коротке, точне, розраховане на те, щоб поставити мене на місце. Щось на кшталт: “Я працюю сама.” Або: “Мені не потрібен наглядач.” Або просто подивиться тим поглядом, що каже більше за слова, — і я витримаю цей погляд, як витримав тисячу інших, і не відступлю, бо відступити означає залишити її одну з тим, хто вбиває за ритуалом, якого вона не розуміє.

Я приймаю рішення за три секунди. Потім сиджу з ним і дивлюсь на троянди.

Чорні пелюстки в срібному горщику — того самого сорту, що росли на її могилі двісті років. Я привіз саджанець, коли отримав місце в академії чотири роки тому. Я не знаю, навіщо. Або знаю — але формулювання занадто чесне для кімнати, де я сиджу сам, і тому я дозволяю собі не формулювати.

Троянди цвітуть без сонця. Це їхня природа — чорні троянди Дому Крові живляться не світлом, а магічним залишком, тією фоновою вібрацією, що пронизує стіни вежі, як низький гул, якого не чуєш вухами, але відчуваєш зубами. Вони квітнуть круглий рік, не втрачаючи пелюсток, не в'янучи, не змінюючись — і в цій незмінності є щось, що я розумію краще, ніж хотів би. Шість сотень років — і я теж не в'яну, не змінююсь, не втрачаю пелюсток. Я просто стою і триваю.

Я відкриваю щоденник. Остання заповнена сторінка — запис чотирирічної давнини. Чорнило, правда, трохи вицвіло, але почерк мій. Одне речення:

“Вона повернеться. Я не знаю коли. Я буду тут.”

Під записом — засушена чорна троянда. Пелюстки тонкі, як старий папір, і крихкі, і якщо торкнутись — розсиплються. Я не торкаюсь. Я не торкався чотири роки.

Я гортаю назад, десь до середини, до тих сторінок, які я перечитував найрідше, бо вони болять найгостріше і найвлучніше. Запис від третього року після її смерті. Почерк — мій, але нерівний, літери гостріші, ніж зазвичай, ніби рука тиснула на перо сильніше, ніж потрібно.

“Сьогодні забув її голос. На три секунди — забув. Потім згадав, і згадування було гірше за забуття, бо в ньому був страх.”

Я закриваю щоденник.

За вікном — місячне світло на замерзлому саду. Дзеркала стоять у колі, чорні й нерухомі, і між ними — мертва трава, і тіні, і тиша, що не має дна.

Потім одне з дзеркал спалахує. Синє полум'я — холодне, без тіней, без тепла. Дзеркала не горять. Це не повинно бути можливим — я знаю ці дзеркала, я знаю, як вони працюють, я знаю, що вони поглинають, а не випромінюють. Чорне скло зберігає пам'ять місця — але не віддає її так, не у вигляді полум'я, не посеред ночі, не без причини.

Причина є.

Я відчуваю її раніше, ніж бачу — резонанс ниток, навіть через вікно, навіть через замерзле скло і сім поверхів каменю. Сріблясте пульсування, що вібрує в моїй крові, як далекий камертон. Я знаю цю частоту. Я носив її в собі двісті років, як носять зламану кістку, що зрослась неправильно.

Я встаю і підходжу до вікна.

У саду — темна постать. Нерухома. Стоїть перед палаючим дзеркалом, і синє полум'я ліпить її силует — пряма спина, короткий чорний обрис волосся, плечі, що не тремтять навіть на зимовому повітрі. Вона стоїть і дивиться в дзеркало, і я знаю — я знаю з такою певністю, що вона відчувається як камінь у горлі — що дзеркало показує їй те, чого вона не мала б бачити.

Вона прийшла туди сама. Вночі. До дзеркала, що зберігає пам'ять місця, де двісті років тому я стояв над тілом жінки з її обличчям.