Розділ 7. Спогади

Еріан 

Я пам'ятаю запах: соснова смола і чорнило. Вона завжди мала чорнило на лівому мізинці — тримала перо неправильно, під гострим кутом, і чорнило стікало на шкіру, і вона ніколи не виправляла. Я якось запропонував показати, як тримати правильно. Вона подивилась на мене тим поглядом, що означав: “я тримаю перо так, як тримаю, і ти або приймаєш це, або тебе тут немає.” Я прийняв.

Я пам'ятаю, як вона ніколи не закінчувала фрази, коли думала. Просто замовкала посередині — слово обривалось, і тиша заповнювала простір, і вона терпляче чекала, поки думка дозріє. Так буває тільки в людей, які довіряють власному мовчанню. Я навчився чекати разом із нею. Це було першим, чому вона мене навчила.

Я пам'ятаю це все. Так детально, що іноді не можу відрізнити пам'ять від теперішнього. І тоді мушу зупинятись і рахувати роки, і нагадувати собі: двісті. Двісті років як вона мертва, і я сам копав могилу в мерзлій землі голими руками, і камінь, що я поклав зверху, досі стоїть.

Нова Сайра не жульнічає.

Я бачив — вона грала в карти з партнером, Лукасом, у спільній кімнаті, коли я проходив повз відчинені двері. Не зупинявся, а просто повернув голову на мить, але достатньо, щоб побачити. Вона не ховала карт. Вона грала чесно і зконцентровано, але без жульництва, без хитрощів, без задоволення від обману. Вона виграла і засміялась — відкрито, голосно, не прикриваючи рота. Сміх різкий, трохи зарозумілий, з тим відтінком, що каже: “Я знала, що виграю, і тепер ти теж знаєш.”

Вона не прикриває рота рукою. Вона тримає перо правильно — я бачив, як писала в блокноті, і лінії рівні, і чорнила на мізинці немає. Вона пахне кавою і холодним металом і чимось різким, що я ще не класифікував — не сосновою смолою, не чорнилом. Чимось, що належить тільки їй, теперішній, і не має відповідника в моїй пам'яті.

Вони різні. Я повторюю це собі — бо це важливо. Тому що якщо я дозволю їм злитись у одну, я зраджу обох. Ту, що померла, — бо замінив. Цю, що живе, — бо не побачив.

Та Сайра злилась тихо, всередині, і ховала злість за жартами, що різали точніше за слова. Нова Сайра злиться відкрито і ховає це за протоколом.

Та Сайра дозволяла мені бути поруч — поступово, спротивом, з кожним днем на крок ближче, ніби вирішувала задачу, відповідь якої знала заздалегідь, але хотіла пройти всі кроки.

Нова Сайра же дивиться на мене як на підозрюваного. І вона права.

Та Сайра боялась висоти. Відмовлялась підніматись вище третього поверху і ніколи не пояснювала чому, і я ніколи не питав, бо деякі страхи не потребують пояснення — вони потребують людину, яка стоятиме поруч і не коментуватиме. Я стояв. Я не коментував. Коли треба було піднятись на вежу — я йшов замість неї і приносив, що потрібно, і ми обидва робили вигляд, що це нормально.

Нова Сайра живе на четвертому поверсі гуртожитку і, наскільки я знаю, не має жодних проблем зі сходами.

Та Сайра любила дощ. Стояла під ним, закривши очі, з виразом людини, яка слухає музику, і її волосся — довше, темніше, ніж у нової — липло до щік і шиї, і вона не прибирала його, і дощ стікав по її обличчю, і вона усміхалась так, ніби дощ був єдиним, хто розумів її правильно.

Нову Сайру я ще не бачив під дощем. Я не знаю, чи любить вона дощ. Я не знаю, чи усміхається вона, коли ніхто не дивиться. Я не знаю про неї майже нічого — і це незнання гостріше за будь-яку пам'ять, бо пам'ять — це те, що маєш, а незнання — це те, чого хочеш.

Я сиджу в кріслі і думаю: вони різні в деталях і схожі в механізмі. Обидві тримають людей на відстані. Обидві використовують розум як щит. Обидві — впертіші, ніж має бути безпечно.

Я очікував, що буде боляче — побачити її обличчя на чужій людині. Готувався до болю, як готуються до рани: стискаєш зуби, рахуєш до трьох, стримуєшся. Я не готувався до того, що буде “цікаво”. Що нова Сайра дратуватиме мене способами, яких я не передбачив,або вона знайде символ на стелі і відреагує тілом раніше, ніж розумом — і це буде не пам'ять. Також я не чекав, що вона скаже “я не просила допомоги” — і це буде правда, і ця правда буде важити більше, ніж будь-яка брехня.

Я закриваю очі. Обіцянка тисне в грудях — постійно, двісті років, як камінь, що лежить на ребрах і не котиться. “Якщо доля — дура і зведе нас знову, не закохуйся. Обіцяй.” Я обіцяв. Я обіцяв жінці, що вмирала, і дотримувався обіцянки двісті років, і тепер ця жінка сидить навпроти мене в кімнаті для допитів і переставляє мою чашку, і обіцянка тисне, і я не знаю, чи це біль від того, що порушую, чи від того, що тримаю.