Розділ 6. Щоденник

Еріан 

Щоденник лежить між трояндами, і я не відкриваю його.

Двісті років записів. Чотириста тридцять сім сторінок, заповнених почерком, що не змінився з вісімнадцятого століття — і я міг би відтворити кожну з них у правильному порядку, з правильними паузами між словами, з послідовними плямами чорнила на полях, де рука зупинялась, бо думка ставала важчою за перо. Я знаю цей щоденник, як знаю власні кістки. Я не відкриваю його — бо сьогодні я думаю не про те, що написано.

Я думаю про чашку. Вона взяла мою чашку з водою і поставила на свій бік столу. Машинально — рука простягнулась і переставила, без рішення чи наміру, навіть на мить не вагаючись, що відділяє звичку від вибору. Так переставляють речі у власному домі. Так рухають чужу чашку люди, для яких чуже вже не зовсім чуже.

Потім вона помітила. Завмерла на мить, на одну коротку мить і прибрала руку. Швидко, контрольовано, але я розпізнав в обличчі: “Я не розумію, що щойно сталося, і це мене дратує.” Вона не дивилась на мене. Вона дивилась на чашку, ніби чашка мала пояснити.

Я знаю цей вираз. Я бачив його двісті років тому на іншому обличчі, в іншому світлі, в кімнаті, де пахло сосновою смолою і чорнилом.

Та Сайра робила те саме. Брала мої книги зі столу, навіть коли не збиралась читати. Пересувала мою склянку ближче до себе, коли ми сиділи поруч. Одного разу забрала мій шарф із крісла і намотала собі на зап'ястя — просто так, не думаючи, — і носила його весь вечір, і здивувалась, коли я мовчки дивився. “Що? — сказала вона тоді. — Він тут лежав.”

Ніби це було поясненням. Ніби «він тут лежав» — достатня причина, щоб забрати чужу річ і зробити своєю. Для неї — було.

Я пам'ятаю, як це починалось. Не з шарфа — раніше. З першого тижня, коли вона ще обережно дивилась на мене, як дивляться на речі, що можуть бути небезпечними, але ще не довели цього. Ми сиділи в бібліотеці — старій, тій, що згоріла — і вона читала трактат про руни зцілення, і її брови зсувались ближче одна до одної з кожною сторінкою, і я знав, що вона не погоджується з автором, ще до того, як вона озвалась. Вона не озвалась. Вона взяла мою чашку з чаєм, хоча її власна стояла ближче — і відпила, не відриваючи очей від тексту, і поставила назад. Потім завмерла. Подивилась на чашку. Подивилась на мене. Я сидів нерухомо і чекав.

“Я випадково”, — сказала вона.

“Я знаю”, — сказав я.

Ми обидва знали, що це неправда. Не випадково. Ніколи не випадково — тіло не бере чужі речі випадково, тіло бере те, що вже вважає своїм, і жодна ввічливість не може перекрити цей імпульс, цю первинну, дораціональну жадібність присвоєння. Вона це знала. Я це знав. Ми мовчали. Ця мовчанка була першою з тисячі, що стали нашою мовою.

Нова Сайра не знає, що вона це зробила. Я ж знаю. І це знання сидить у грудях важче, ніж обіцянка, що тисне там уже два століття.

Я сиджу в кріслі і не торкаюся щоденника. Склянка з кров'ю стоїть на столі — три дні не торкався. Не голодний. Не можу їсти, коли думаю про неї теперішню, про ту, що заходить із папкою і дивиться на мене очима слідчого, і я — підозрюваний. Вона права. Я приховую інформацію. Я саме те, чим вона мене вважає. Це правда, і ця правда нічого не змінює. Або змінює все.

Я беру склянку і ставлю на підвіконня — подалі від столу, подалі від щоденника, подалі від троянд. Кров у склянці холодна і темна, і її запах — мідний, тваринний — не має нічого спільного з тим, що я відчув у кімнаті для допитів. Нитки нової Сайри пульсували крізь кайдани, крізь рунні знаки на стінах, крізь усе, чим ця кімната мала мене відгородити від магії, — і я відчував їх як резонанс у власній крові. Дві струни в унісон. Частота, яку я знаю на дотик, на смак, на біль.

За вікном — замерзлий сад. Чорні дзеркала стоять у місячному світлі, і між ними — мертва трава, що не розлітається навіть при вітрі. Я дивлюся на дзеркала і думаю про неї — і не можу зупинитись.

Вона махлювала в карти.

Пам'ять не питає дозволу — вона просто приходить, як приходить дощ, і я стою під нею з відкритими очима і дозволяю. Двісті років я вчився не дозволяти. Сьогодні ж не можу.

Конкретно: вона ховала карту в рукаві сукні. Темно-зелена, з мереживом на комірі — я пам'ятаю колір точно, пам'ятаю текстуру тканини, пам'ятаю, як мереживо лягало їй на ключиці і як вона поправляла його машинально, коли думала, що ніхто не дивиться. Карта зникала в рукаві з тією невимушеністю, що приходить лише з багаторічною практикою або з абсолютною відсутністю сорому. У неї було друге.

Кожного разу, коли хотіла дістати карту, вона поправляла манжету. Повільно, з виразом людини, що просто поправляє манжету. Невинність на її обличчі була такою переконливою, що будь-хто інший повірив би. Я не повірив з першого разу — я бачив, як рухається тканина, бачив, як пальці — непропорційно довгі для її зросту — ковзають по рукаву з точністю, що видає досвід. Я все зрозумів.

Я ніколи не казав. Не тому що хотів, щоб вона вигравала. Тому що коли вона вигравала — вона закривала рот рукою і сміялась. Очі ставали вузькими, щоки рожевіли, і вона намагалась стримати звук, бо вважала, що сміятись голосно — то негарно. Вона помилялась. Вона помилялась так, що мені боляче було дивитись. Але біль не хочеться зупиняти, бо він означає, що ти ще відчуваєш.

Був один вечір — останній, коли ми грали в карти, хоча тоді я не знав, що він останній. Ніхто ніколи не знає, що вечір останній. Вона виграла три рази поспіль, і після третього — не засміялась. Подивилась на мене через стіл, і в її очах було щось, чого я раніше не бачив: не тріумф, не хитрість, а щось тихіше. Щось, що виглядало як розуміння.