Розділ 5. Сприяння

Сайра

Я посміхаюсь. Моя посмішка, підозрюю, виглядає приблизно так само, як його — документ із печаткою, нічого особистого.

— Дякую за сприяння.

— Якщо вам знадобиться щось ще, — каже він, і голос його не змінюється ні на тон, ні на пів-тону, — мої двері завжди відчинені. Другий поверх, західне крило. Секретар приймає з дев'ятої до п'ятої.

Двері завжди відчинені — але тільки через секретаря, з дев'ятої до п'ятої. Я подумки додаю ще один рядок до портрета: людина, що будує стіни зі слів «завжди» і «відчинені».

Вейн іде — тими самими розміреними кроками. Спина рівна, руки складені за спиною. Він не обертається. Людина, що не обертається, — або дуже самовпевнена, або дуже добре знає, що позаду.

Лукас чекає, поки він зникне за поворотом. Потім дивиться на мене. Одна брова піднята — він робить це, коли хоче сказати «ну?» без слів.

— Ти вже знайшла інший шлях, — каже він.

— Я знайшла його ще до того, як він відкрив рота.

Лукас хмикає з відтінком: “ось чому я десять років іду за тобою в місця, де нас не хочуть бачити.”

Інший шлях — архів. Академічний архів на третьому підземному рівні, відкритий для всіх, хто має загальний допуск. Мій допуск — слідчий Ради, рівень три. Цього вистачить на перші три поверхи. Решта — потім. Я завжди знаходжу «потім».

Ми йдемо коридором, і я думаю. Рахую.

Чотири жертви. Чотири повних місяці. Чотири студенти Дому Тіні з потужними нитками і порожніми графами в розділі «найближчі контакти». Хтось вибирає їх як інгредієнти — точно, за критеріями, без випадковостей. Це не серійний вбивця з психозом і ритуалом-маскою. Це інженер. Хтось, хто будує щось — крок за кроком, жертва за жертвою, місяць за місяцем.

І куратор академії, що знає про чотири трупи у своїх стінах, пропонує «повну співпрацю» з виразом людини, що замовляє каву.

Я записую в блокнот, ідучи: “Вейн. Не злякався. Не здивувався. Не розгубився. Жодна з реакцій, які я бачу у адміністраторів, коли в їхньому закладі гинуть люди. Або він бачив гірше — або він знає, що відбувається.”

Лукас іде поруч і мовчить. Він теж рахує — я бачу це по тому, як його губи ледь рухаються. Він рахує дати, жертв, відстані. Ми робимо це синхронно вже десять років — два мозки на одну задачу, і зазвичай приходимо до одного висновку різними шляхами.

— Ритуал, — каже він нарешті, коли ми повертаємо до східного крила.

— Ритуал, — підтверджую я.

— Який?

— Поки не знаю. Але він має структуру. Дати, критерії відбору, символи — це не імпровізація. Хтось працює за планом, і план старший за нас обох.

— Старший за академію, — каже Лукас.

Ми зупиняємось перед дверима моєї кімнати. Він дивиться на мене — прямо, без ухилень, тим поглядом, що означає: він збирається сказати щось, що мені не сподобається.

— Що? — кажу я.

— Лист, — каже він. — Той, що був на столі.

— Я пам'ятаю.

— Я перевірив почерк.

Я чекаю. Тримаю обличчя нерухомим — професійна звичка, що давно стала другою шкірою. Щоб він не побачив, як прискорюється пульс на шиї.

— Зробив запит у реєстр паранормальних. Порівняв із зразками каліграфії в базі — є автоматична система, вона порівнює завитки, натиск, кут нахилу. — Він дістає телефон і показує мені екран. Два зображення поруч: мій лист і сторінка з реєстру. Завитки ідентичні — кожна «с» із тим самим хвостиком, кожна «р» з тим самим нахилом вправо. — Запис датований 1743 роком. Реєстрація магічного підпису при вступі до Ради.

Я дивлюся на ім'я під зразком.

“Еріан Веллас.”

Повітря в коридорі стає щільнішим — або це мої легені стискаються, я не впевнена. Дивлюся на завитки літер, на почерк, якому майже триста років, і думаю: він сидів у кайданах і дивився на мене, і мовчав, і знав, що на моєму столі лежить його лист. Він написав його до того, як мене призначили. Він знав, що я приїду.

— Він написав мені листа, — констатую я.

— І знав, що ти приїдеш, — відповідає Лукас. Голос рівний — надто рівний. Я знаю цей тон. Він тримає щось важче за факт. — До того, як тебе офіційно призначили.

Я стою з телефоном у руці і дивлюсь на два почерки — один на папері, другий на екрані. Триста років між ними, і завитки ті самі. Людина, що пише так — не змінилась за триста років. Або змінилась у всьому, крім почерку. Я не знаю, що гірше.

Я віддаю Лукасу телефон.

— Завтра, — кажу. — Архів. О сьомій.

Він киває. Не питає, чи все гаразд — він знає, що я ненавиджу це питання. Він знає, що відповідь завжди «так», і що ця відповідь завжди брехня, і що питати все одно не варто, бо я скажу «так» і буду злитись, що він запитав.

Він іде.

Я заходжу в кімнату. Зачиняю двері. Сідаю на ліжко. На столі — фотографії символу з місця злочину. Поруч — анонімний лист. Я кладу їх поруч і дивлюсь.