Розділ 4. Четверта жертва

Сайра

Я опускаю ліхтарик і записую в блокнот. Записую все — крім останнього. Того, що символ на стелі робить із моїм тілом те саме, що робить присутність вампіра в кайданах. Це не має сенсу і не вкладається в жодну класифікацію.

Я визначаю це як “вплив ритуальної магії на нервову систему перевертня” і закриваю блокнот.

— Що це? — питає Лукас.

— Не знаю. А ти?

— Ні. — Він підходить ближче, задирає голову. Рудуватий чуб падає назад, відкриваючи лоб із трьома тонкими шрамами — стара історія, він ніколи не розповідає. — Але я бачив щось схоже в архіві ритуальних практик. Каталог застарілих технік, розділ «небезпечні і заборонені». Дуже старе.

— Наскільки старе?

— Старіше за академію.

Чотириста років. Або більше. Хтось використовує магію, якій чотириста з лишком років, і вбиває студентів без слідів. Це або дуже старий маг, або дуже добре навчений молодий. Або — хтось, хто має доступ до архівів, де зберігається ця магія. Хтось, хто живе в академії і знає, де стоять потрібні стелажі.

Я поки не дозволяю собі думати ім'я. 

— Фотографуй усе, — кажу Лукасу. — Я перевірю решту кімнати.

Решта кімнати розповідає мені про людину, яка тут жила. Акуратність, що межує з педантичністю: книги розставлені за темою, потім за автором. Ліжко застелене — навіть зранку, навіть коли сусід прийшов і знайшов тіло, ліжко було застелене. Студент, що встав, застелив ліжко, сів за конспект і помер посередині речення. Або — студент, якого вбили в ліжку, а хтось потім застелив. Друге — гірше. Друге означає, що вбивця мав час.

На підвіконні — маленький кактус у глиняному горщику. Живий. Єдина жива річ у кімнаті мертвої людини. Земля в горщику ще волога — хтось поливав його нещодавно. Може, жертва. Може, хтось інший. Може, це нічого не означає, а може, означає, що хтось заходив у цю кімнату після смерті і полив кактус, перш ніж піти. Я записую і це.

Я виходжу в коридор і дихаю.

Повітря в коридорі пахне інакше — пергамент, сірка від магічних ламп, і під цим — той самий кам'яно-живий запах, але слабший. Ніби вся академія просочена ним, а в кімнаті жертви його просто сконцентрували. Я спираюсь спиною на стіну і дозволяю собі тридцять секунд. На п'ятнадцятій секунді пальці перестають тремтіти. На двадцять третій — щелепа розтискається. На тридцятій я відштовхуюсь від стіни і знову слідча, а не жінка, що бачила кактус у кімнаті мертвого хлопця.

Лукас виходить за мною. Тримає телефон із фотографіями. Кулаки розтиснуті — значить, перейшов у робочий режим, емоції прибрав.

— Усі чотири жертви, — каже він, і я чую, що він готував цю фразу, поки фотографував. — Студенти Дому Тіні. Усі відмінники. Усі з незвично потужними магічними нитками — це є в їхніх академічних записах, стандартне оцінювання при вступі.

— Далі.

— Усі вбиті в повний місяць. Дати збігаються ідеально — не плюс-мінус день, а точно. Наступний повний місяць — через шість тижнів.

— Якщо це ритм, — кажу я, — у нас є час.

— Якщо це ритм, — відповідає він, — п'ята жертва вже обрана.

Ми стоїмо в коридорі і ця фраза висить між нами, як запах, від якого не відмахнешся.

— Є ще щось, — каже він. Голос рівний — надто рівний, я знаю цей тон. Він притримує щось, що його зачепило. — Я перевірив реєстраційні записи. Усі чотири жертви — мінімальні соціальні зв'язки. Вони не належать ні до якого клану. В них немає родичів чи близьких друзів серед студентів. — Пауза. Він дивиться на мене, і в його зелених очах я бачу те, що бачу в дзеркалі, коли справа стає чимось більшим за справу. — Хтось вибирав їх не лише за силою ниток.

Я зупиняюся.

— Хтось вибирав тих, кого не шукатимуть.

— Або тих, чия відсутність не зупинить ритуал, — каже Лукас.

Слово «ритуал» висить у коридорі між синюватими ліхтарями. Я записую його в блокнот і двічі обводжу, з силою натискаючи на олівець.

Кроки за поворотом — розмірені, впевнені, з тим ритмом, що буває у людей, які звикли, що коридори розступаються перед ними.

Кастор Вейн з'являється з виразом людини, що прийшла запропонувати парасольку і вже знає, що йде не дощ, а повінь.

— Слідча Альф. — Він простягає руку. Тонкі пальці, сухе рукостискання — три секунди, рівно стільки, скільки вимагає ввічливість, ні секундою довше. Худорлявий, сивий, з манерами людини, що провела в адміністрації більше часу, ніж серед живих. Окуляри на носі ловлять синюватий відблиск магічних ламп. Він їх не потребує — я бачу це по тому, як його очі фокусуються поверх скелець, а не крізь них. Звичка. Маска. — Кастор Вейн, куратор академії. Ми не встигли познайомитись учора.

— Учора я була зайнята.

— Звичайно. — Він посміхається. Ввічливо, без тепла.Його посмішка — це радше штамп на документі. — Я хотів запропонувати повну співпрацю. Академія зацікавлена у швидкому вирішенні цієї... — пауза, і в цій паузі я чую, як він перебирає слова, — ...трагедії.

Трагедії. Чотири мертвих студенти — трагедія. Як стихійне лихо. Не злочин — трагедія. Я помічаю вибір слова і записую подумки.