Розділ 2. Нитки в її крові

Еріан 

Двері зачиняються, і я не дихаю ще хвилину.

Не тому що вона красива — хоча вона красива, бурштинові очі з золотими крапками, що видно тільки в прямому світлі, і коротке темне волосся, підстрижене нерівно, і та пряма спина, що робить її вищою, ніж вона є. Не тому що вона небезпечна — хоча вона небезпечна, і він відчув це з першої секунди, з того, як вона перетнула поріг і не злякалась темряви.

Тому що нитки в її крові — я відчуваю їх навіть через кайдани, навіть через рунні знаки на стінах, навіть через двісті років і одну могилу і обіцянку, що тисне в грудях, як камінь — пульсують із частотою, яка мені відома. Яку я пам'ятаю. Резонанс. Дві струни, налаштовані в унісон, і одна з них мовчала двісті років, і тепер звучить знову, і я не готовий. Я думав, що готовий. Я помилявся.

Вона взяла мою чашку. Машинально, підсвідомо. Рука просто простягнулась — так само, як та Сайра завжди брала мої книги зі столу, навіть якщо не збиралась читати. Просто тому що вони лежали в межах досяжності. Просто тому що це було природньо.

Нова Сайра не знає, що вона це зробила.

Я дивлюсь на двері ще хвилину після того, як вона пішла. Потім опускаю погляд на чашку, що стоїть на її боці столу. Біла кераміка. Нетронута вода. Нічого особливого. Нічого, що має важити стільки.

Двісті років — і вона заходить із папкою і дивиться на мене як на підозрюваного. Що є правдою. Я — підозрюваний. Я приховую інформацію. Я — саме те, чим вона його вважає.

Обіцянка тисне в грудях — рівно, постійно, як завжди. “Не закохуйся. Обіцяй”.

Я закриваю очі.

***

Сайра

У коридорі я спираюсь спиною на стіну.

Холодний камінь крізь тканину сорочки. Тут повинно бути холодно — підвальний рівень, камінь, зима. Але стіна тепла. Тепла там, де мало б бути холодно. Я пам'ятаю з орієнтаційних матеріалів: академія робить це — стіни теплі в неправильних місцях і крижані в правильних. Ніби будівля дихає і жива.

Я аналізую. Чотири виходи з підвального рівня. Охорона на двох. 

Але зараз я рахую не виходи. Я думаю про чашку. Чому моя рука зробила це? Я не знаю цю людину. Я знаю його файл — дві сотні років, Рада, добровільний вихід, закрита особова справа. Я знаю, як він пахне — старе срібло, кипарис, мінеральне. Я знаю, що він бреше не про злочин, а про щось особисте. Я не знаю його.

Моя рука знає. Чуття перевертня говорить мені — тихо, без слів, просто як знання в тілі, як щось, що живе в кістках і м'язах, а не в голові: він досі дивиться на двері. Він не рухнувся. Він сидить у кайданах і дивиться туди, де я стояла хвилину тому.

Я не бачу цього. Я за стіною, за дверима, за чотирма кроками коридору. Але я знаю. Чому це важливо?

Я дістаю блокнот і записую, стоячи в коридорі, спиною до теплої стіни: “Реакція на присутність — нестандартна. Не ворожість. Не зацікавленість підозрюваного в слідчому. Потребує класифікації і конкретизації.

М'язи в плечах розслаблені. Я не пам'ятаю, коли напружилась, як і не пам'ятаю, коли перестала.

Дивовижно. Я сиджу в підвалі готичної академії після допиту стародавнього вампіра, що гасить руни поглядом, — і мої м'язи розслаблені. Мій нюх каже, що поряд з ним попри все безпечно. Мій нюх бреше, або знає щось, чого не знаю я. Це теж проблема.

Я ховаю блокнот, відштовхуюсь від стіни і йду коридором до свого тимчасового житла. Кроки луною відбиваються від стін — непропорційно гучно, ніби академія підслуховує. Синюваті ліхтарі горять рівно, не блимають. Лампа в кімнаті для допитів — єдина, що погасла. Я подумки роблю позначку: з'ясувати, чи були збої в магічному освітленні раніше. Це мусить бути технічна несправність.

Альтернатива — що він зробив це з кайданами на руках і рунами на стінах — не вкладається в жодну класифікацію, яку я знаю.

Кімната маленька, казенна, з вузьким ліжком і столом. Я заходжу, зачиняю двері, скидаю черевики. Кладу папку на стіл.

На столі лежить білий конверт без підпису і штампу Ради, без печатки академії, без жодної ознаки, звідки він узявся. Я була в цій кімнаті сорок хвилин тому — конверта не було. Двері були замкнені. Вікна немає.

Я беру конверт двома пальцями — звичка, хоча тут немає криміналістичної лабораторії. Відкриваю. Там лищ один аркуш з одним рядком. Почерк із завитками, яких давно ніхто не використовує, — кожна літера виписана так, ніби людина звикла до пера і чорнила, а не до ручки:

“Запитайте його, де він був двісті років тому в ніч повного місяця.”

Я сідаю на ліжко з аркушем у руках. Хтось знав, що я прийду. Хтось був у цій кімнаті, поки я сиділа в підвалі. Хтось пише почерком, якому двісті років.

Я дивлюсь на завитки літер і думаю: я ще не знаю правил цієї гри. Але хтось уже грає.