Розділ 1. Кімната для допитів

Сайра

Лампа гасне — і я стою в абсолютній темряві з папкою в руках і вампіром у кайданах за два метри від себе.

Три секунди. Рівно три, краще думати про числа, ніж думати про те, що в підвальній кімнаті без вікон щойно зникло єдине джерело світла, а підозрюваний сидить ближче, ніж мені хотілося б.

Раз. Пальці на папці стискаються. Чуття перевертня вмикається раніше за думку: запах старого срібла, кипарису і домішок ще чогось мінерального, як камінь після дощу. Звук — нічого. Жодного руху, жодного подиху. Він не дихає. Вампіри можуть не дихати, я знаю це з підручників, але знати і відчувати в темряві — різні речі.

Два. Нюх каже: він не поворухнувся. Кайдани з чорного срібла тримають — я чую їхній запах окремо, металевий і гіркий, як попіл. Руни на стінах мали б пригнічувати його магію. Руни на стінах досі не світяться. Не світяться. Я не бачу їхнього синюватого відблиску. Вони теж згасли.

Три. Лампа повертається, ніби нічого не було.

Я стою на порозі — спина рівна, папка в руках, обличчя, сподіваюся, таке, ніби мене щодня вимикають разом із освітленням. Він сидить за столом рівно, кайдани на зап'ястях, очі — підняті.

Дивиться на мене.

Ні, не так. Він дивиться на мене так, ніби вже знає, чим скінчиться ця розмова. Так, ніби бачив цю сцену раніше — відрепетирував, прожив, похоронив і тепер дивиться на повтор.

Це перше, що я помічаю. Не красу — хоча він красивий, так, попелясто-сиве волосся і обличчя, вирізане з чогось старішого за камінь, скули різкі, ніс із горбинкою, що каже про зламане колись і неправильно зрощене. Не небезпеку — хоча вона й є, мій нюх підтверджує це кожної секунди, кожним вдихом цього кипарисово-мінерального запаху, що не має права бути таким... конкретним.

Я помічаю очі. Сталево-сірі, майже безбарвні в синюватому світлі рунної лампи. Думка живе в них окремо від виразу обличчя — ніби він думає одне, показує друге, а бачить третє. Прочитати їх неможливо.

Це дратує мене більше, ніж темрява.

Я сідаю навпроти і кладу папку на стіл. Чорний камінь холодний навіть крізь картон. Рахую: один вихід — двері за спиною. Камера в лівому верхньому куті — червоний вогник блимає. Охорона за дверима — двоє, я чула їхній подих, коли проходила.

Відкриваю папку.

— Де ви були в ніч п'ятнадцятого?

Не добрий вечір, і не я слідча Альф. Він знає, хто я — у нього було три дні в цій кімнаті, щоб прочитати наказ про розслідування, який за протоколом вивішують на дверях. Я знаю, хто він — Еріан Веллас. Файл прочитала тричі, запам'ятала, відпустила. Час — ресурс, якого в мене обмаль.

— Цікаве питання, — каже він.

Голос. Низький і рівний, як дно річки — все цікаве ховається під поверхнею. Говорить повільно, але не тому що думає повільно. Я відчуваю різницю: він вибирає слова так, ніби кожне вартує чогось, чого він не хоче витрачати.

— Ви вже вирішили, що я винний, — продовжує він, — чи ще зважуєте?

Я записую в блокнот, не дивлячись: “контроль над темпом розмови. Відповідає питанням на питання. Перехоплює ініціативу.”

— Відповідайте на питання.

— У своїх покоях. — Пауза, тривалістю рівно секунда. — Один.

— Свідки?

— Якби були свідки, це не було б “один”.

Я піднімаю погляд від блокнота. Він дивиться на мене з тим самим виразом — ніби вже знає і чекав. Мені хочеться запитати: чого саме ви чекали? Але це не те питання, яке ставлять у кімнаті для допитів. Не в перший день.

— Ви знали жертв?

— Я знаю всіх студентів академії. Це частина моєї ролі консультанта.

— Особисто знали?

— Особисто — ні.

Я перевіряю нюхом. Страх пахне кислим і гострим — його немає. Брехня пахне по-різному, залежно від людини: у когось — прогірклим, у когось — солодкуватим. У нього — нічого. Жодного запаху брехні на питаннях про жертв.

Але. Є ще щось. Під рівним голосом і нерухомим обличчям — щось особисте, щось, що він ховає не від слідчої, а від себе. Я не можу визначити чи це стосується злочину і якщо стосується — то як саме.

Я записую: “Приховує щось особисте. Не пов'язане зі злочином прямо. З'ясувати.”

— Ви маєте доступ до всіх рівнів академії, — констатую я. 

— Так.

— Включно з кімнатами студентів Дому Тіні.

— Технічно — так. Фактично я не відвідую кімнати студентів.

— Чому?

Мікроскопічна пауза. Я ледве ловлю її — але ловлю.

— Бо мені це не цікаво.

Брехня. Не про злочин — про щось інше. Щось, що робить його кімнати студентів не нецікавими, а неможливими. Я поки не знаю, що це означає, і записую дослівно.

Наступні двадцять хвилин ми танцюємо. Саме так — танцюємо: я веду, він відповідає, я змінюю напрямок, він підлаштовується. Точно, без зайвого, ніколи більше ніж треба. Він не ухиляється від питань — він відповідає так, що кожна відповідь є правдою і водночас нічого не дає. Я бачила це в допитуваних, які мають юридичний досвід або багато часу. У нього — і те, і те. Сотні років — це багато часу.